Основна тема «Лісової пісні» — тема відкритості до природи як частини космічного буття і закритості, зрутинілості в тимчасових і випадкових житейських рам-ках — є модифікацією теми свободи і несвободи духу: основної в усій творчості Лесі Українки.

Сьогодні у нас багато сперечаються про те, що пер-шорядне і первинне: право людини чи право нації, сво-бода людини чи свобода нації. Як же може реалізувати своє право людина — наприклад, елементарне право бу-ти собою,— якщо безправна її нація? І як же може реа-лізувати себе нація, якщо не може реалізувати себе лю-дина?

Велика і тяжка правда Шевченкового: «Де нема святої волі, не буде там добра ніколи» — знана нам не з чужої, а з власної долі.

Як і та правда, що її мовила собі й своєму народові Леся Українка:

Ми навіть власної не маєм

хати,

Усе одкрите в нас

тюремним ключарам.

Не нам, обідраним

невільникам, казати

Речення гордеє: «Мій дім —

мій храм».

Як виклик ненависним імперським можновладцям, які упосліджували її материнську землю, вона прибрала до свого літературного псевдоніма питоме й лункоголосе ім'я Українка. Темі попрання національної гідності, а значить і людської вона присвячує п'єсу «Бояриня».

Біль несвободи зродив не лише гнів і прокляття суп-роти гнобителів, але й суворий рахунок до своїх земля-ків і самої себе. Леся Українка продовжила той мужній тон національної самокритики, який задав українській літературі Тарас Шевченко. Як і Шевченко, вона мала право сказати своєму народові:

Народ наш, мов дитя, сліпеє

зроду,

Ніколи світа — сонця не видав,

За ворогів іде в огонь і в

воду,

Катам своїх поводарів

віддав...

Над цими словами був час задуматися нашим пред-кам, на жаль, буде час і нащадкам...

Творчість Лесі Українки останніх років, років «рву-чкої боротьби зі смертю», стає ніби своєрідною фор-мою цієї боротьби і дає й таку вершину, як «Камінний господар».

Більшість драматичних творів Лесі Українки закін-чуються трагічно, бо вона переконана, що заради тріум-фу ідеї майбутнього більш щасливішого ладу ще буде багато жертв, але вона вірила в такий лад, тому високі ідеї, в ім'я яких гинули герої Лесиних драматичних тво-рів, торжествують.

1 серпня 1913 року Леся Українка померла в Грузії, в містечку Сумарі, а похована в Києві, на Байковому кладовищі. Більшовицька газета «Робоча правда» 3 сер-пня вмістила некролог «Пам'яті Лесі Українки» з пере-кладом на російську мову її вірша «Досвітні огні». Стаття закінчувалася словами: «Леся Українка помер-ла, але її бадьорі твори довго будуть будити нас до ро-боти — боротьби. Добра вічна пам'ять письменниці — другові робітників!»

З поміж найвищих оцінок, якими означено талант і Одержимість Лесі Українки, є й така — Прометеївсько-го роду. Бо вона була відважною, як той міфічний герой, що кинув виклик самому Зевсові. Бо її терзав орел, та ще й двоглавий. Вона — це тендітна Лариса Косач, ^єдиний на всю тогочасну Україну мужчина», як сказав про неї Іван Франко, зі славним ім'ям — Леся Українка. Лагідність і ніжність в поєднанні з буремністю духу, з Усвідомленою потребою вступати щоденно на бій і пе-ремагати, навіть дістаючи смертельні рани — така вона, Полум'яна і безсмертна донька Прометея.

Найперша

Наталія Іванівна Кобринська народилася у селі Белелуя (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) 8 червня 1855 року. Батько майбутньої пись-менниці був священиком, згодом депутатом галицького сейму та австрійського парламенту. Своїм дочкам Іван Іванович Озаркевич особливої освіти в умовах цісарської Австро-Угорщиня забезпечити не міг. В основ-ному вчив їх сам, причому, крім «руської», як тоді називали рідну мову в Галичині, на Буковині і на Закарпатті, ще й російської, польської, німецької та французької мов.

Наталія змалку жагуче тягнулася до книги. Її брати, які вчилися у містах, постачали сестру різноманітною літературою, серед якої були і праці К. Маркса, Ф. Лассаля, М. Драгомонова, Б. Лімановського.

Розвиткові самоосвіти і культурного світогляду На-талії активно сприяв її чоловік, Теофіл Кобринський, та-лановитий співак, піаніст, композитор і збирач фольк-лору. Разом прожили вони всього п'ять років.

Щоб хоч трохи полегшити свій біль після втрати дру-га, молода вдова виїжджає з батьком-депутатом у Відень. Тут зустріла прогресивного публіциста, літера-турознавця і громадського діяча Остапа Терлецького. Саме він, оцінивши майстерність та емоційність усних оповідей Наталії Кобринської, умовив її взятися за перо.

У 1883 році Наталія написала перше оповідання— «Пані Шумінська», перейменоване згодом на «Дух ча-су». У ньому відображене життя середовища, з якого письменниця вийшла. Попівство в Галичині перестало бути єдиною «руською» інтелігенцією. Священицькі си-ни — дочки, досягши зрілого віку. залишали патріар-хальні домашні гнізда і йшли у буремне світське життя.

Старше покоління, яке уособлює попадя Шумінська, не розуміє грядущих змін, поривань, молоді. Суспільний лад вважався пані Шумінський недоторканим, як богом даний «віковий порядок». А тут син, якого готувала для семінарії, пішов на юриспруденцію, приїжджає з друзя-ми на вакації й веде не ясні для неї, страшні розмови: «Народ, рівність, свобода, революція французька, екс-плуатація мужика, сорок восьмий рік!»

Важливою є думка у творі: жінка сама повинна дба-ти про певне місце в суспільстві, добиватися якоїсь спе-ціальності, а не бути утриманкою чоловіка. І коли вже онука Шумінської (з дітьми пані Шумінська так і не порозумілася) заявила, що хоче стати вчителькою, «аби мати свій власний хліб», змучена ревнителька попів-ської династії остаточно збагнула: «Усьому на світі при-ходить кінець».

Оповідання отримало загальне схвалення читачів. Так само було оцінено нове оповідання