Відповідаючи в 1886 році на запитання Елізи Ожешко, хто з сучасних українських письменників вартий ува-ги, Іван Франко називає Панаса Мирного, а з західного регіону— Ю. Федьковича і Н. Кобринську.

Восени 1902 року Кобринська разом з І. Франком, В. Гнатюком, О. Кобилянською, М. Павликом, В. Стефаником, М. Яцковим та іншими українськими культурни-ми діячами висилає в Париж телеграму-співчуття в зв'язку зі смертю Е. Золя, навесні 1906 року від імені галицького жіноцтва вітає М. Заньковецьку і М. Садовського на їх прощальній виставі у Львові.

Письменниця багато читає з новітньої європейської літератури. Пише критичні студії «Про «Нору» Ібсена», «Август Стріндберг». Перекладає з французької мови, зокрема п'єсу-казку М. Метерлінка «Аріана і Синя Бо-рода».

Перша світова війна безпосередньо втрутилася в її життя. В 1915 році письменницю звинуватили в шпигун-стві на користь Росії й арештували. Якби не зусилля адвоката, відомого українського письменника А. Чайковського, закінчила б вона свій шлях у якомусь авст-рійському концтаборі. Того ж 1915 року з'явилися три новели Кобринської про війну: «Кінь», «Полишений», «Свічка горить».

Разом з воєнними новелами О. Кобилянської, В. Стефаника, Марка Черемшини мала проза Н. Кобринської 1914—1917 років створює вражаючу художньо-психоло-гічну панораму розв'язаної імперіалістами злочинної, кривавої бойні і е свідченням того, як тяжко ця бойня відбилася на долі простих людей західноукраїнських земель.

У «казці» «Брати» бабуся-зима дивується злобі і люті людей, але водночас тішить себе. що війна буде недов-гою, бо, мовляв, «при теперішніх винаходах, технічних знаряддях, удосконаленнях цілий світ хіба пустинею став би, якби таке убивання і різня мали довше трива-ти». Це переживання письменниці, кожної чесної люди-ни. Ще тривожніше звучить цей антивоєнний мотив сьо-годні.

Твір «Брати» написаний у березні 1917 року, коли до Галичини докотилася звістка про Лютневу революцію в Росії. Тут змальовано образ червоного прапора, на який покладалося стільки надій: «Піднісся червоний прапор... Хвиля людей підноситься за хвилею... Зірвалися вікові кайдани, зломилась людська мука, визволилась народна душа». Знала б письменниця, до чого все це приведе...

Померла Наталія Кобринська 22 січня 1920 року в Болехові. На хресті над її могилою найкоротший «твір»: «Мене вже серце не болить».

Згодом письменники видадуть цілу збірку присвят під назвою «Першому українському борцеві за права жін-ки».

Одна з великої родини

(Поруч з іменами Лесі Українки, Олени Пчілки, Ольги Кобилянської стоїть й ім'я однієї з українських письмен-ниць — Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської, творчість котрої була багатогранною, оригінальною і гли-боко національною.

Народилася Людмила Старицька 29 серпня 1868 року в Києві в сім'ї відомого письменника, драматурга і гро-мадського діяча Михайла Петровича Старицького та Со-фії Віталіївни Лисенко — рідної сестри композитора Ми-коли Лисенка.

Знаменно, що не лише музики, а й рідного слова на-вчав Люду великий композитор Микола Лисенко. Зна-менно й те, що в умовах суцільної русифікації Лисенки, Старицькі, Косачі навчали своїх дітей рідної мови вдо-ма. Тому з повним правом Людмила Михайлівна могла сказати: «Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тільки дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українця-ми,—«ми були дітьми городянськими, яких батьки вихо-вували вперше серед ворожих обставин свідомими укра-їнцями з сповитку».

Ще в дитинстві розпочалися її вправи в красному писемстві — складала вірші і казочки для молодшої сест-ри. В п'ятнадцять років Людмила вже складала для до-машнього театру містерії віршем, музику до яких пи-сав Лисенко, а в рукописному журналі гімназисток вміс-тила нарис «За Україну». Людмила Старицька розповіда-ла, що в їхній родині «панував особливий літературний дух. Тому, хто мав хоч іскру таланту, не писати тут було цілком неможливо»;

Навчалася вона в одній з кращих київських гімназій Віри Ващенко-Захарченко, закінчила 1886 року разом з родичкою, потім письменницею Валерією О’Коннор-Вілінською. У спілці з нею писала численні твори.

Родина дівчини була тим осередком українського духу на Наддніпрянщині, де підтримувався вогонь борін-ня за культуру. Валерія О’Коннор своїми споминами до-повнює цей факт: «У Старицьких завжди було повно лю-дей: гостей і всяких спільників їхнього громадського жит-тя. Кого тільки не бувало в них!.. Тут стрічалися всякі інтереси: мистецькі, наукові, політичні, але щодалі, то все виразніше забарвлені українською національною за-краскою»

Бували тут діячі Громади — Русов, Рильський, Чубинський, Драгоманов. Разом з М. Лисенком Людмила постійно бувала на репетиціях та гастролях його хору, П. Г. Житецький допомагав студіювати давню україн-ську літературу, про минуле України розповідав В. Б. Ан-тонович. Театр для Людмили тоді був однією із найсо-лодших мрій, тому особливо раділа вона, коли у них бували М. Кропивницький, М. Садовський, І. Карпенко-Карий та Марія Заньковецька.

Ось у такій атмосфері зростала Людмила Стариць-ка. Хоча й рано почала вона писати, проте перші дру-ковані твори, зокрема, поезія «Панахида», присвячена па-м'яті Т. Шевченка, вийшла щойно 1887 року в альма-насі «Перший вінок» у Львові. В ньому вперше опуб-лікувала свої вірші і Леся Українка.

Познайомившись в раннім дитинстві, поетеси стали близькими подругами на все життя. Єднали їх палкі вбо-лівання за долю рідного народу, його минуле й майбут-нє, роздуми над сьогоденням. Поезія Людмили Старицької привернула до себе увагу критики, передусім Івана Франка. На його думку, вони визначалися «силою слова, гарячим настроєм