«Сафо» Франко вважав однією «з перлин нашої літе-ратури». Про оповідання молодої письменниці «Мрії» Пантелеймон Куліш у листі до Михайла Старицького висловився так: «Читали ми з великою вподобою в «Зорі» твір Вашої доні, під назвою «Мрії». Довівши до такого діток, не подоба Вам ні про що інше журитись». Важли-во, що молоду письменницю привітав маститий класик з далекої вже навіть на той час доби.

Людмила Старицька друкувала оповідання й статті російською мовою в «Русском богатстве», «Русской мис-ли», «Киевской старине». У цих виданнях вона знайоми-ла російського читача з творчістю Лесі Українки, Крим-ського, Стешенка.

Людмила була ученицею театру корифеїв, театру са-мого Старицького, була серед організаторів, учасників і натхненників театрального аматорства на Наддніпрянщині. Разом зі старшою сестрою Марією, молодшою Ок-саною та її чоловіком І. Стешенком вона організовує ама-торські гуртки, пише для них водевілі, комедійні сцен-ки, а згодом і серйозні речі, такі як драми «Сафо», «Апій Клавдій»та інші.

Як відомо, Старицька-Черняхівська — визначний те-атрознавець. їй належить чи не перший нарис з історії но-вого українського театру «Двадцять п'ять років україн-ського театру»

Коли на сцені вперше з'явився «Камінний господар» Лесі Українки, письменниця привітала його статтею «Іс-торичний момент», де пояснила свій захват такими ви-сокими міркуваннями: «18 січня 1914 року український театр вступив в нову фазу свого існування... Відбувалась велика подія: український театр, лишаючись суто укра-їнським, набирав силу загальнолюдської вартості».

Разом з батьком Людмила Михайлівна створила три-логію «Богдан Хмельницький», великі історичні полотна «Останні шуліки», «Червоний диявол»; такі широко ві-домі речі, як «Розбійник Кармалюк», «Останні орли», і мало відомі — «Молодість Мазепи», «Руїна». Свідченням цієї співпраці е рукописи, видання, підписані двома іме-нами, а також заповіт Михайла Старицького, де сказа-но: «Оскільки всі історичні романи російською мовою пи-сав я у спілці з дочкою моєю Людмилою, половина цієї літературної власності незаперечне належить їй…”

Перша чверть XX століття була часом найвищого творчого піднесення літераторки. Крім згаданих творів у ці роки вона пише проблемно-сімейну драму «Крила», п'єсу «Останній сніп», драму «Милость Божа», створює драму на п'ять дій «Іван Мазепа», п'єси «Декабристи», «Червоний півень», «Тихий вечір»,— про Шевченка та . його товаришів Куліша, Костомарова, Білозерського. По-вість «Діамантовий перстень» написана в кращих тради-ціях історико-пригодницького жанру, йдеться про поль-ське повстання 1830—31 років. П'єси письменниці ідуть на сценах багатьох театрів, їх беруть, в репертуар як українські, так і російські трупи.

П'єса «Гетьман Дорошенко» з великим успіхом йшла на дореволюційній сцені. Крім головної дійової особи Петра Дорошенка, тут фігурують козацька старшина, прості козаки, посполитий люд. Географія драми широ-ка, показано великий рух народних мас, переселення із сплюндрованого найманцями різних мастей Правобереж-жя на лівий берег Дніпра. Петро Дорошенко — постать трагічна. Розумний, але запальний і часом необачний, він намагається об'єднати розірвану Андрусівським пере-мир'ям Україну. Та марно: його заходи в спілці з турка-ми зазнають краху, він зрікається гетьманства.

Людмила Старицька-Черняхівська була, ясна річ, близька до театру корифеїв. Тут ішли її п'єси, і наші ко-рифеї в них грали. Скажімо, в ролі Андрія Нещадими (п'єса «Останній сніп») глядачі вітали Миколу Садовського. З письменницею співробітничають Лесь Курбас, 3. Мар'яненко, Г. Юра.

На її лібретто Микола Лисенко написав дві опери («Ноктюрн» і «Сафо»). Йому належить також музика до драми «Гетьман Дорошенко», зокрема популярний сво-го часу марш гетьмана Дорошенка. А Кирило Стеценко написав музику до п'єси «Милость Божа».

Величезної ваги набули спогади Людмили Михайлів-ни. їх письменниця свідомо адресувала в майбутнє. У фрагменті «Перша хвилина» вона говорить: «Коли сон-це життя схиляється на захід,— тіні минулого витягу-ються довше. Те, що я тут пишу, пишу вже не для себе,—для тих, кому, як писалося в наших старих ак-тах, «про се відати належить, або хто колись на те писаніє гляне...» Писання її містять силу — силенну точних вказівок і відтворюють саму атмосферу минулих часів.

Численні праці письменниці розпочинають собою лі-тературу про Коцюбинського, Лесю Українку, Ганну Бар-вінок, Миколу Садовського. Вона систематично рецензу-вала прикметніші видання з красного письменства. Се-ред них твори Б. Грінченка, С. Черкасенка, Л. Яновської, Олени Пчілки, І. Франка, Миколи Вороного, Ореста Ле-вицького. Одна з перших привітала вона талант Максима Рильського, прорецензувавши його першу збірку «На білих островах».

Поряд із літературною роботою Старицька вела ве-лику й активну громадсько-політичну діяльність. Вона була незмінним організатором і учасником Літературно-артистичного товариства, Українського Клубу та Науко-вого товариства в Києві, «Просвіти», київської Громади.

Під час першої світової, війни Людмила Михайлівна" працює сестрою милосердя у військовому шпиталі, орга-нізовує дитячі притулки для сиріт. У період громадян-ської, намагаючись налагодити театральну справу, вона засновує нові театри. Згодом працює в «Дніпросоюзі» — кооперативній спілці споживчих товариств—установі, котра дбала й про культурне життя народу. Але в нове радянське життя письменниця не втягується, її діяль-ність головним чином зводиться до того, що вона опра-цьовує й перередаговує старі мотиви. Написала бурлексну п'єсу «За двома зайцями», дія якої відбувається уже в час непу. Цей спектакль ішов у «Березолі». Написала сценарій про руйнування Січі.

Але зловісна тінь «вождя всіх часів і народів» уже впала на народи... Починаються політичні процеси — розправи. По Україні 1929—ЗО років прошумів так зва-ний «процес Спілки визволення України». Він був сфаб-рикований із метою знекровлення української інтеліген-ції. До слідства притягалися Людмила Старицька і її чоловік професор Черняхівський. Вони просиділи в хар-ківській в'язниці на Холодній горі мало не півроку, че-каючи суду й вироку. В червні 1930-го