Але, як і багато інших українських письменників, Людмила Старицька-Черняхівська повною мірою зазна-ла утисків ще царської охранки. Дореволюційна періо-дика рясніє повідомленнями про заборону вистав за її п'єсами. А в Центральному державному історичному ар-хіві СРСР у Ленінграді зберігаються справи про заборо-ну її творів «Дві казочки», «Три бажання», «Ледащо». Близько 200 примірників однієї з її книжок у вересні 1919 року конфіскувала й знищила денікінська комісія в числі 40543 томів «антидержавної літератури». Забо-роняли її твори в панській Польщі, а в жовтні 1941 року вже гестапо зняло з генеральної проби ЇЇ «Гетьмана До-рошенка» й закрило театр, що надумав його ставити.

На початку тридцять восьмого заарештовано єдину доньку Старицької Вероніку Черняхівську, цікаву поете-су, перекладачку з англійської, французької, іспанської, німецької мов. Яку ж вину інкримінували молодій жінці в НКВС? Створення контрреволюційної організації — не менше. Бо, побувавши разом із батьком, професором медицини, в закордонному відрядженні за десять років до арешту, вона там вийшла заміж за німецького підда-ного, з яким потім розлучилася, не проживши року, і повернулася до Радянського Союзу. Але то був тяжкий гріх, як на той час...

Даремно пішли численні заяви і прохання до всіх ке-рівників країни, у тому числі й до Берії та Сталіна. Ні-чого не дали поїздки на розшуки Вероніки в Томськ та Маріїнські табори. ГУЛАГ поглинув свою жертву. Донь-ка пропала без сліду. Єдине, що вдалося з'ясувати на-певно: від катування та знущань вона збожеволіла.

З туги вмирає чоловік. Людмила Михайлівна сама ледь жива від горя, продовжує клопотання. Це не про-ходить для неї безслідно. У заґратованих кабінетах їй пригадують і «процес Спілки визволення України», і до-шукування правди в справі доньки, і незалежність чес-ного літератора, яка не вихваляла «вождя всіх часів і народів» в своїх творах.

20 липня 1941 року, коли вже почалася війна, лилася кров і точилися жорстокі бої, коли знекровлені части-ни Червоної Армії відступали і потрапляли в оточення і полон, а під Києвом стояли німецькі дивізії, 73-річну письменницю знову арештовують. Разом із сестрою Ок-саною Стешенко, академіком-сходознавцем Агатангелом Кримським та ще кількома київськими інтелігентами ви-возять у Харків. Звідти етапом пішки гонять у Валуйки. Там, вкинувши в товарняк «телятник», арештантів повез-ли за Волгу.

Ніхто й ніколи не довідається, якою мученицькою видалася та подорож для закайданеного суцвіття укра-їнської інтелігенції під німецькими бомбами, осінніми хвишами в промерзлому телячому вагоні без води і крихти їжі. Десь на казахській землі сконала Людмила Михай-лівна, і її задубіле тіло чекісти викинули на безіменно-му степовому полустанку.