Перша хвиля спонукала 170 000 корінних українців емігрувати до Канади з 1892 по 1914 рік. Здебільшого, це були селяни, з-поміж яких 90% походили з Буковини та Галичини. Мало хто з них реєструвався як етнічні українці. Згідно офіційних записів, велика кількість емігрантів для етнічного самовизначення ідентифікувала себе згідно політико-географічного місця народження як австріяки, галичани, буковинці, русини, малороси, русени та галачани.

Труднощі, які спіткали нових емігрантів

Освоєння нових поселень було дуже складним починанням. Дикі землі оброблялися людьми, які здебільшого, навіть не мали грошей на найнеобхідніше обладнання. Навіть промисловість не надавала будь яких привілеїв тим, хто діставав роботу як робітник. Життя було дуже важким на нових землях, а особливо важкими були довгі холодні зими.

Складні проблеми також чекали на емігрантів з боку окремих канадців. Багато громадян насміхалися з емігрантів стосовно їхнього низького рівня освіти. Інші - висміювали традиційний український одяг, що вирізняв українців в суспільстві, зокрема традиційні костюми українських селян: кожухи, вишивані сорочки та традиційні хустини. Також сміялися з того, що від українців, особливо вихідців із Галичини та Буковини "тхне часником" та називали їх "брудними малими галичанами", чи "брудними богунками". Українці також сильно потерпали впродовж відомої депресії 1930 рр. Було дуже типовим для роботодавців дискримінація українців під час звільнення з роботи чи при найманні на роботи. Відповіддю на це стало створення лівоспрямованих радикальних угрупувань, які намагалися домогтися рівних прав для робітників.

Схвально, що дані проблеми поступово ставали менш гучними. Відтоді, як українці асимілювалися та адаптувалися до життя в Канаді, неповага до них почала спадати. Фінансовий успіх також допоміг у формуванні думки про те, що українці можуть бути справжніми канадцями. Впродовж кількох десятиліть поширювалися шлюби між українцями та не українцями. Однак, це призвело до певного виродження культурних традицій, витіснення вживання рідної мови та віросповідання, що складало свого часу унікальність української громади. Така ситуація, а також довготривалий процес збагачення не торкнулися усіх емігрантів, більшість й надалі продовжують зберігати свої культурні традиції на відповідному рівні.

Релігійне життя

Перша хвиля емігрантів зіткнулася із значними труднощами в організації релігійних громад. Важкі умови праці, нестача коштів та відсутність церковних лідерів і священників стали глибоко болючою проблемою для українських християн. Щоб змінити ситуацію, було докладено дуже багато зусиль. Українці збудували кілька каплиць, але будівництво першої української церкви було завершене аж 1899 року. Це була православна церква Св. Михаїла поблизу Гардентона в Манітобі. Навіть канадський уряд зі свого боку вжив заходів щодо еміграції українців священників.

З 1912 року Українська Католицька Церква спромоглася узаконити своє існування і відділилася від римо-католицької. 1918 року була створена Українська Грецька Православна Церква Канади (перейменована в Українську Православну церкву 1989). Згодом у преріях з'явилося багато українських церков. Одним з провідних факторів, що сприяв розширенню будівництва церков, було те, що вони ставали першими публічними будівлями для зборів громади. Сьогодні церкви зводяться в традиційному українському архітектурному стилі, їх можна побачити по всій Канаді.

Перша світова війна та інтернація українців

Спалах Першої світової війни призвів до значних проблем для емігрантів українського походження в Канаді. Оскільки більшість з них були вихідцями з Австро-Угорщини, уряд Канади почав до них ставитися з підозрою, оскільки Канада оголосила війну цій країні. Поширилися чутки про те, що новоприбулі емігранти планують збройні повстання в Канаді. 1914 року як реакція на публічний тиск та невиправдані страхи, урядом прийнято Військовий акт обмеження з метою усунення легально діючих обмежень, що торкалися грубого ставлення до осіб, раніше запрошених емігрувати до Канади, які за даних обставин виглядали ворогами альянсу.

Впродовж 1914-1920 рр. у військові табори Канади було інтерновано 8579 осіб, з яких 5000 були українцями. Ці табори, здебільшого розташовувалися на необжитих територіях, де найманці змушені були брати участь у різноманітних проектах інфраструктури. Зокрема, вони розвивали Національний Парк Банф у Альберті, працювали лісорубами в Північному Онтаріо та Квебеку, використовувалися як помічні безоплатні робітники в металургії на заводах Онтаріо та Нової Скотії та на шахтах Британської Колумбії, Альберти, Онтаріо та Нової Скотії. Загалом 107 найманців були вбиті при спробах втечі до рідних домівок.

Більшість найманців були особами, які ще не стали офіційними громадянами. Ці люди втратили усю свою власність, майно та нажите багатство, яке вони мали. Ця власність ніколи не була їм повернута. На додаток, ті особи, які вже стали громадянами, також підозрювалися. Близько 80 000 осіб, знову ж таки в основному українці, в обов'язковому порядку зобов'язані були реєструватися в місцевих органах влади та регулярно доповідати про свою діяльність. Відтак деякі українці, що дістали громадянство менш, ніж 15 років тому, позбавлялися права голосування. Також значно зменшилася україномовна преса та закрилися всі двомовні українські школи.

Не зважаючи на такі образи, більше 10 000 українців вербувалися до лав канадської армії впродовж Першої світової війни. Вони славно служили, часто приховуючи свою етнічну приналежність, змінюючи свої прізвища на англомовні, або твердили що вони з Росії відповідно до канадської держави союзника. Один з українців - Пилип Коновал отримав Хрест Вікторії - найпочесніша нагорода Британської імперії.

Примітним фактом є те, що з закінченням військових дій 1918 року мобілізація не припинилася. Багато із інтеронованих підозрювалися у шпигунстві з боку Австро-Угорщини, пізніше обвинувачились приналежністю до комуністів, що пов'язувалося з їх активністю в Східній Європі. Відтак,