«Цього в папи вашого немає, а поки це при мені — не потрібно мені ніякого королівства. Батьки й діди мої здобували собі землі і городи мечем, здобуду і я. Як був князем, так і буду, а ламати свою віру задля королівської корони не буду».
Роман вдавався до усіляких політичних і дипломатичних маневрів, щоб сконсолідувати зусилля удільних князів для об’єднання й утворення могутньої держави. Маючи великі багатства, власне військо та посідаючи найвищі в державі урядові посади, галицькі бояри постійно чинили смуту, заколоти й розхитували державну владу, переслідуючи власні корисливі цілі. Підтриманий міщанами та ремісниками, а також вірними дружинниками, князь Роман перемагає бояр і утверджується на галицькому престолі, оволодіває усією Правобічною Україною. Та під час війни з польським князем Лешком під містечком Завихвостом його було убито.
Для Галицько-Волинських земель настав період запеклих міжусобиць, якими скористалися татарські орди, що хмарою посунули на Україну і завдали страшної поразки ослабленим князівськими чварами руським дружинам у битві на річці Калці 28 травня 1223 року.
Після смерті Романа в державі почалися війни і розбрат, влада переходила з рук в руки, аж нарешті перейшла в руки Мстислава Удатного, який визволив Галичину від чужинців і приборкав свавільних князьків та бояр. 1228 року, їдучи на прощу до Києва, Мстислав помирає. Зверхником у Галичі став волинський князь Данило Романович, який продовжив батькові зусилля з консолідації руських земель. Саме тоді на Сході Європи з’явилася нова руйнівна потуга, яка змітала все на своєму шляху, — монгольські орди, які протягом короткого часу, з 1237 року, спустошили Ростовську, Суздальську, Смоленську, Чернігівську, Переяславську землі, здобули Московське, Володимирське-на-Клязьмі та Суздальське князівства, підійшли до Новгорода й, зупинившись перед болотами та розливом річок, повернули на Україну. Чернігівський князь Михайло Всеволодович утік до Угорщини, смоленський князь Ростислав Мстиславич на деякий час захопив Київ, але невдовзі втратив його. Тоді Данило оволодів столицею Русі-України й проголосив себе великим київським князем, поставивши намісником київським свого воєводу Дмитра.
Тим часом наприкінці 1240 року монгольські полчища Батия перейшли через Дніпро і піддали Київ страшному спустошенню. У такій ситуації Волинь і князь Данило були єдиною силою, що могли об’єднати Русь. Хоч велика частина українських земель була сплюндрована завойовниками, але Данило Галицький не втрачав надії об’єднати всі удільні князівства в оновлену могутню державу. Під його владою опинилися майже всі українські землі, але монгольська навала продовжувала свій руйнівний хід. Поділля, Волинь, Галичина також надзвичайно потерпіли від орд азійських напасників. З 1240 року впали три українські столиці — Київ, Володимир-Волинський, Галич. До того ж галицькі бояри та менші князьки зсередини підточували князівську владу усобицями та заколотами, намагаючись захопити трон у Галичі. А тим часом у 1241 році хан Батий розгромив польсько-німецькі війська у Нижній Сілезії, завоював Болгарію, Моравію, Сербію, Хорватію і надумав іти на Римську імперію. Під копитами ординців опинилася майже вся Україна, тож Данило вирішив заснувати нову столицю — у Холмі (нині територія Польщі). Він розбудував місто, запросив з-за кордону майстрів-будівничих, малярів, іконописців, різьбярів, скульпторів. Водночас він розбудовує інші городи, споруджує могутні фортеці у Кам’янці-Литовському, Бересті, Столп’ї, Біланові, Кам’янці-Подільському, Хотині, Білгороді-Дністровському, ставить там своїх посадників та військові залоги, які підтримували владу в умовах монгольської зверхності. Він будує нове велике місто — Львів, назвавши його ім’ям свого сина, майбутнього князя.
Монголи встановили на руських землях суворі правила й непомірну данину. Розгромлені ними руські князі мусили їздити до Орди на принизливий «поклон» — церемонію одержання ярлика на князювання — гарантію недоторканності, через що вони тяжко переживали й виношували наміри позбутися монгольського ярма. У Північній Русі, що стала пізніше Московією, монгольські порядки, щоправда, швидко прижилися. Літописці з захватом розповідають, наприклад, про ту велику честь, що її було виявлено в Орді Олександру Невському. Князь Данило, який мав горду і непоступливу вдачу, розуміючи, що в умовах роздробленості та постійних чвар йому не вдасться протистояти окупантам, змушений був також їхати до хана, який 1250 року прислав до нього послів з наказом віддати Галич. Щоб врятувати місто, він вирішив на час скоритися й поїхати по ярлик. Про це в українському літописі читаємо такі гіркі слова: «Гірша лиха — честь татарська. Данило Романович, князь великий, що держить землю Руську, Київську, Волинську, Галицьку та інші, стоїть навколішки перед ханом, зве себе холопом, платить данину, боїться і грізного наказу мусить слухатися».
Але така була ситуація, і Данило, щоб зберегти ослаблену Русь
від остаточної руїни, йде на такий дипломатичний крок, водночас виношуючи плани хрестового походу проти ординців, плануючи залучити й західні країни. 1246 року Данило вступив у таємні переговори з Папою Римським Інокентієм IV з пропозицією скликати хрестовий похід проти навали, яка загрожувала всій Європі. Папа, скориставшись нагодою, хотів прилучити український православний люд до католицької віри й пообіцяв згуртувати європейських монархів у союз проти монголів. 1253 року понтифік видав буллу (соборне послання) до всіх християн Польщі, Богемії, Моравії, Сербії, Померанії, Лівонії, Естонії та Пруссії з закликом виступити проти монголів, а до Данила вислав папського легата з королівською короною. У місті Дорогичині 1255 року Данила було короновано, і він став зватися королем Руським.
Якби плани Данила Галицького про об’єднаний хрестовий похід європейських держав проти азійської агресії було здійснено, то, можливо, Україні судилася б інша