ДРУГА БОЛЬШЕВИЦЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

У квітні 1929-го року 16-та партконференція ВКП(б) при-йняла нову большевицьку доктрину побудови "соціялізму в одній країні". Запорукою здійснення цієї доктрини була схвалена та про-голошена перша п'ятирічка - програма індустріялізації країни та колективізації сільського господарства. Отже, потерпівши крах "лобової атаки" села в 1921 році, большевики, як відомо, про-голосили політику НЕПу. А потерпівши банкрутство НЕПу, тепер перейшли до нового експерименту, ціна якого - мільйони жертв та повна втрата людської свободи. Приймаючи доктрину побудови "соціялізму в одній країні", Ста-лін говорив: "... або один шлях, або другий - виходу немає. Або назад -до капіталізму, або вперед до соціялізму. Тут немає і не може бути тре-тьої дороги" (Сталін. Питання ленінізму, вид. II, Москва, 1945, ст. 275). Про що це говорить? По-перше, про повне банкрутство марксистсько-ленінської утопії в самому Совєтському Союзі. Адже ще в 1921 році Ленін зізнався, що большевики потерпіли поразку, намагаючись зміни-ти в селян земельну психологію (David Mitrany: Marx against the peasant, Univ. of North Carolina Press, 1951, p. 89). А комісар хліборобст-ва Осінський заявив, що "коли селяни досягнули цілі в захопленні помі-щицьких земель, вони стали цілковито глухими до ідеї соціялізму та рі-шуче спротивились будь-якій ідеї комунального господарювання" (там же, ст. 89). Московські большевики сприйняли марксизм як непоруш-ний закон суспільного розвитку людства. Вони не добачили чи не хоті-ли добачити серйозної непослідовності і разючих помилок Маркса в оцінці економічної ролі селян, в практичному застосуванні теорії марк-сизму, суть якої полягала не в примиренні чи налагодженні відносин з селом, а в ліквідації села і селянського стану - перетворення селян в колоніяльно-феодальну залежність. По-друге, ми бачимо також і цілковите банкрутство твер-дження марксистсько-ленінської догми, що "робітнича класа не має батьківщини". Ленін ще перед таємним від'їздом в 1917 році до Ро-сії писав до швейцарських робітників, що "Росія є сільськогоспо-дарська країна, одна із найбільш відсталих країн Європи. Соціялізм не може тріумфувати там прямо і відразу. Але з часу, коли російські робітники започаткують революцію, європейський та американсь-кий пролетаріат буде боротись у вирішальних боях з нами". Там же Ленін писав, що "німецький пролетаріат найбільш заслуговує дові-р'я та є найбільш надійним союзником росіян та світової пролетар-ської революції". Виникає питання: де ж була допомога європейсь-кого чи американського пролетаріату в російській пролетарській соціялістичній революції? Більше того, під час Другої світової вій-ни "найбільш надійний німецький робочий клас", як вважав Ленін, так безжалісно убивав російських робочих, як мисливець убивав зайців на полюванні. А "Комсомольська Москва" 2-го серпня 1942 року закликала росіянина: "Убивай німців! Ти і німець не можуть жити на одній планеті, - убивай, батьківщина кличе тебе - уби-вай!.." По-третє: проголошення доктрини побудови соціялізму в одній країні на ділі означало кінець офіційного інтернаціоналізму всередині совєтської імперії, себто реклямованої до того часу рів-ности всіх народів і націй в СРСР. Кремлівська кліка, не дочекав-шись сподіваних пролетарських революцій на Заході на чолі з Ко-мінтерном, тепер шукає опору всередині своєї імперії, переконав-шись, що єдиним джерелом такої опори є відродження ідеології ро-сійського великодержавного шовінізму. Російський народ проголо-шується найвидатнішою нацією з усіх націй, які входять до складу Совєтського Союзу. Як на керівну націю, на росіян покладається особлива месіяністична роль. Сталін добре знав, що російський комуніст почуває себе перше росіянином, а потім комуністом, що російський мужик, навіть у ликових лаптях, не буде воювати за якийсь там інтер-національний комунізм, а за "родіну-матушку Росію". І тому не дивно, що він зумів так спритно змонтувати в одно ціле націоналіс-тичний соціялізм-комунізм з російським великодержавним шовінізмом-месіянізмом, який є ключем для розгадки імперіялістичної експансії Москви. По-четверте: відродження великодержавного російського націоналізму-шовінізму означало й повне банкрутство большевицької національної політики, яка принаймні для пропаган-ди реклямувалася аж до початку 30-х років. Тепер же офіційно про-голошено, що т. зв. "місцевий націоналізм" є не чим іншим, як бур-жуазно-реакційна ідеологія, якій немає місця в соціялістичному суспільстві... Як бачимо, Маркс і тут глибоко помилився в його твер-дженні, що солідарність світового пролетаріяту є далеко сильні-шою від націоналізму, себто від тяги народів до волі і державної незалежности. Крах 11-го Інтернаціоналу є яскравим доказом цього.

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ТА НАЦІОНАЛЬНА ТРАГЕДІЯ УКРАЇНИ

Новий курс большевицької Москви означав, за словами Ста-ліна, другу большевицьку революцію, більш затяжну і небезпечну, аніж революцію 1917 року, оскільки вона була скерована не проти поміщиків і капіталістів, а проти найтяжче працюючої частини українського народу - проти всього українського селянства та національно-державницького проводу українського народу. Страх щодо можливої війни, про що так багато говорилось на Конгресі Комінтерну в 1928 році, несамовито штовхав Кремль до фор-сування прискорених темпів розбудови тяжкої індустрії та колективіза-ції сільського господарства для цілковитої централізації та контролю Москви за всіма людськими, економічними і природними ресурсами країни. Москва знала, що національно-державницькі ідеї були не лише сильні, а й поглиблювалися на Україні. Вона також добре знала, що український селянин цінив і плекав його незалежність у господарстві, що для нього більш ворожого нічого не було, як від-мова від його традиційної свободи та віддача себе в колгоспне раб-ство. Москва знала, що українське село було джерелом