Курсова робота - Україна очима Заходу у XI-XVIII ст.
59

набула в Галичині після її приєднання до Польського королівства, де латина в XIV-XV ст. залишалася і мовою писемності, і мовою адміністрації. Щодо Великого князівства Литовського, то тут у цей період домінуючою залишалася православно-руська культура, й істотного проникнення латинської мови, західних культурних впливів, принаймні на українських і білоруських землях, ще не помічається. З XIV ст. бере початок і така форма українсько-європейських культурних контактів, як навчання студентів-українців у західноєвропейських університетах. Так, у списках найдавнішого в Європі Болонського університету імена студентів українського ("рутенського") походження зустрічаються, починаючи з другої половини XIV ст. (491, с. 212-213). Приблизно в цей же час студенти-українці з'являються і в другому з найдавніших європейських університетів - Паризькому (Сорбонні). На одному з документів цього університету, датованому 1353 роком, стоїть підпис "магістр Петро Кордован і його товариш з Рутенії"; у списках Сорбонни за 1369 рік значиться якийсь "Іван з Рутенії" (Johannes de Ruthenia), а під кінець XIV ст. документи фіксують, що тут навчався "Герман Вілевич, ліценціат мов і бакалавр рутенської нації з Києва" (Germane Vilewicz licent in Ig. et bac. indecs nations Ruthena de Kiowiae) (651, с. 156). У західних університетах того часу студенти ділилися на земляцтва; коли ж представників якоїсь ; народності було небагато, вони приєднувалися до земляцтв "по сусідству"; тому в Сорбонні XIV-XV ст. українці разом з поляками, чехами і скандинавами належали до німецького земляцтва. Так, в його списку за 1419 рік зазначений "Самійло Лінкевич рутенської нації" (там само). В італійських університетах XV ст., зокрема в Болонському й Падуанському, виникли польські земляцтва, до яких входили також українці, білоруси й литовці (782; 875; 958). Природно, що в той час українців найбільше було у слов'янських університетах - Празькому й Краківському. 1379р. королева Ядвіга, дружина Ягайла, заснувала при Кардовому університеті в Празі бурсу (інтернат) для вихідців з Великого князівства Литовського, а це свідчить про те, що там було вже чимало молодих українців, білорусів і литовців (846, II, с. 41). Там вони вступали в тісні контакти і з західнослов'янськими, і з західноєвропейськими студентами: адже ще засновником Карлів університет призначався не тільки для Чехії, а й "для Баварії, Саксонії й Польщі", і в ньому постійно навчалося багато вихідців з німецьких земель, а також і з інших західноєвропейських країн. На початку XV ст. (1409 p.) аналогічна бурса "для бідних студентів з Литви й Русі" була відкрита й при Краківському університеті. Річ відома, в західних університетах XIV, а також і XV ст. (крім італійських) українські студенти засвоювали ще середньовічну "латинську вченість", у якій, щоправда, вже давали себе знати передренесансні віяння. Але в даному випадку важливо підкреслити інше: наведені факти засвідчують, що в Україні та Білорусії традиція навчання молоді в європейських університетах почала складатися ще в пізньому Середньовіччі, набувши значного розвитку в добу Відродження, про що буде мова далі. В другій половині ХШ і в XIV ст. увага народів Заходу була прикута на сході Європи передусім до грізних і таємничих татарських орд; однак це не означає, що Русь як етнічна й історична реальність повністю зникла з поля зору західноєвропейських учених, мандрівників і поетів, ніби поглинута "татарською пітьмою". Так, в "Описі світу" Марко Поло, де цей уславлений венеційський мандрівник розповідає про свою тривалу подорож на Далекий Схід і про службу у великого хана Хубілая (1271-1295), одне з чільних місць відведено "Татарії", але знаходимо в ній також розділ про "дуже велику північну країну Русію" (352, c. 361-364). Маршрут подорожі Марко Поло, як і зворотний шлях, пролягли далеко від Русі (через Константинополь, Закавказзя, Іран), але він вважав за необхідне хоча б стисло описати й цю країну, що вже само по собі є симптоматичним. На відміну від сучасної їй "Великої праці" Роджера Бекона, "Опис світу" Марко Поло аж ніяк не був плодом книжної ерудиції, це книга практика-мандрівника, купця, дипломата, чиновника великого хана, в ній зафіксовано величезний фактичний матеріал, здобутий невтомним автором, відбито його надзвичайно багатий життєвий досвід. Її зміст становить те, що автор побачив, пережив, був учасником чи очевидцем, а також те, про що він почув, про що дізнався під час мандрів і вважав за достовірну інформацію (фантастичних домислів про далекі краї, які так полюбляло Середньовіччя, у практика Марко Поло навдивовижу мало). Опис Русі в книзі Поло заснований на такій інформації, оскільки в цій "великій північній країні" він не побував і лише зустрічався з русичами в Золотій Орді та інших "монгольських імперіях" спадкоємців Чінгісхана. "Русія, - пише Марко Поло, - є дуже велика північна країна. Її жителі християни й дотримуються грецького обряду. Вони мають кількох королів і власну мову. Це люди погано виховані. Але вони дуже вродливі, як чоловіки, так і жінки, ставні й високі, з волоссям білявим і довгим. При вході до країни там є багато укріплень. Нікому данини вони не платять, тільки частина їх складає данину правителю Заходу, з яким вони мають зі сходу спільну границю; він є татарином і зветься Токтай. Йому й сплачують данину, але невелику. То не є край торгівлі. Треба знати, скільки вони мають дорогого хутра великої вартості; дуже багато там соболів, і горностаїв, і білок, і ласок, і лисиць там достатньо. Дуже багато також воску.

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22