Ганну забрали вночі 9 серпня, увечері вона вже була у Станіславській вязниці на вулиці Дадугіна, 10 вересня вона була засуджена до 25 років увязнення. В грудні 1948 р. “Калину” переслали в сумнозвісну Інту. Звільнили її у червні 1956 р. і вона поїхала до депортованої родини на Далекий Схід.

Інший учасник УПА з Великої Камянки – Володимир Войтович (Соловей, Весна) за ними не раз нагадує ті славнозвісні часи: “уміли катувати “Визволителі”, але народ скорити не змогли” [50, c.4].

Його розповідь починається з того, що він онук, Січового стрільця Якима ,син січового стрільця Андрія. Він говорить: “Я – стрілець УПА куреня, сотні нечая, чети Сибірської, Стрілець Соловей Весна, інвалід УПА 2 групи. Розповідає про ті гіркі часи, які довелося пережити воїнам УПА про ті відомі дотепер стрілецькі пісні, які вони співали, ішовши в бій, про катування, якого зазнав, коли потрапив до полону, як через муки став калікою і як після закінчення війни добирався додому. Остаточне його звільнення відбулося 20 листопада 1945 р.”

Як ми бачимо, історія УПА стала трагічною сторінкою в життті нашого народу, нашої країни, району, села.

В селі Велика Кам’янка багато односельчан, розповідало про злодіяння, які заподіяли українські буржуазні націоналісти жителям села, а також жителям с. Фатівці на хуторі Чистяк. Це був тематичний вечір “Ніхто не забутий, ніщо не забуто”, присвячений пам’яті загиблих односельчан, від рук українських буржуазних націоналістів. Людей прийшло до клубу дуже багато. Прийшли не тільки з с. Велика Кам’янка, а й з Фатовець та хутора Чистяк. Вони не тільки прийшли, а принесли із собою біль материнського серця за втраченими дітьми, горе синів і дочок. Про ці події згадують П.Д. Звозіль, Г.Д.Півторак, С.Ф.Пульковська, М.Й.Лесюк з болем в серці [41, с.1].

Всього від рідних рук запроданців загинуло більше 100 односельчан. Люди ніколи не забудуть цих справжніх патріотів, які зустрічалися з ворогом віч-на-віч, не стали перед ними на коліна, не підділись його агітації і загинули героями.

Вічне прокляття і презирство українського народу буде лежати на Бордюг Дмитрові Миколайовичу, Харуку Дмитру Васильовичу, Хриптуну Дмитру Миколайовичу, Клімаш Михайлу Андрійовичу, Соповській Марії Федорівні, Стасюк Василю Гавриловичу. Це вони були в числі тих, хто вбивав і вішав, розстрілював ні в чому не винних немовлят і матерів. Це із-за них до цих пір оплакують своїх дітей старенькі, сиві матері.

Нема і не буде вороття старому. Нове життя вирує довкола щасливе, радісне. На честь воїнів, що загинули у ІІ світовій війні, споруджений пам’ятник, біля якого ніколи не згасає вічний вогонь.

Споруджена в селі могила Січовим Стрільцям, що розташована в центрі села, на хресті якої викарбувані слова “Слава Україні”. І хоч з того часу минуло багато років, та події тих буремних років назавжди залишаться в наших серцях.

Розділ ІІІ. Соціально-економічний розвиток

села Велика Кам’янка.

Село Велика Кам’янка на Коломийщині належить до числа великих сіл. Кількість дворів – 704, населення – 2315 чоловік на 1998 рік. Найтиповіші прізвища – Бойчук, Макарчук, Іванішин, Масюк, Зваричук, Дячук. Переважають українці, проте проживають поляки, росіяни, та інші. Більшість населення сповідує християнство. [25; ст.518]

В 1946 році село нараховувало 1240 дворів, в яких проживало 4840 чоловік. Середня сім’я складалася з 6 чоловік, хоча житлова площа була в 4 рази менша як у 90-х роках. До 1960 року в селі побудовано 3 магазини, на даний час – 8, декілька з них приватні. В 1969 році в селі побудовано комплексно-приймальний пункт. В 1988 році розпочато будівництво нової амбулаторії, у якій працюють 3 лікарі, 8 середніх медпрацівників і 3 молодих медпрацівників, а також розташована аптека.

а). Більшовицька влада вдається до принципу примусового переконання вступу до колгоспу.

По селах розкидали листівки такого змісту.

Українські селяни!

Більшовицькі верховоди організовують колгоспи на те, щоб цілком знищити нашу самостійність, нас поневолити, цілком узалежнити від себе. А потім знищити!

На боротьбу проти колгоспів!

Українські селяни!

Колгоспи — наша смерть! Ми хочемо жити! Ні один до колгоспу! Українські селяни, чоловіки І жінки, молоді і старі! Всі на боротьбу проти колгоспів. Колгоспи - наша смерть!

Та з кожним роком опір радянській владі ставав все меншим І колгоспна система, як павук павутинням, заснувала галицькі села.

Село перебуло тяжкі випробування. Воно, кожне село в Україні, фактично загинуло, бо те, що лишилось від традиційного українського села, то вже щось інше, якась відміна, якась підробка. щось несправжнє. Загибель неповторного світотвору на лоні української природи багатьма вітчизняними діячами сприймається як селянська катастрофа.

Може це більше стосується східноукраїнського села, яке стогнало під п'ятою більшовизму триваліший термін — понад 70 р., а галицьке село трохи довше зберігало свою природність, менше піддавалося колгоспницькій ідеології — десь 30-40-45 р. Але й цього виявилось не достатньо, щоб убити в селянинові почуття господаря. Та й як було не убити, коли працю обліковували в колгоспах трудоднями, розрахунок робили в кінці господарського року, тобто тоді, коли розрахувались з державою, та приберігали щось на насіння та на годівлю худобі. Після цього колгоспникові припадало на трудодень кілограм збіжжя чи цукру, тобто виплачувалась в основному натуроплатою і виходило ще й так не раз, що колгоспник завинив артілі.

Таке відношення до безпаспортного селянина, який не годен був покинути село, викликало у нього зневагу до святої