Галина Василівна вимоглива до своїх вихованців, одначе діти люблять свого керівника. Разом з вихованцями, вона вивчає історію народних танців, їх елементів в постановці своїх композицій. Від сільських старожителів Ганна Василівна почерпнула матеріал для постанвоки стародавніх танців “Вертуха”, “Гординя”, “Камянецька полька”, “Голубка”, “Кортечка”... А коли постановка танців завершилася, першими глядачами її стали старожителі села – почесні співавтори новостворених танців.

...Зал затих в очікуванні. Танцюристи у швидкому темпі виконують “Камяницьку польку”, а за нею “Голубку” – і в раз зривається грім оплесків. На обличчях людей старшого покоління сльози радощі. Щира дяка керівнику за те, що вона виховує любов до історичного минулого нашого народу. Через танець – до серця минувшини нашої землі [35].

А ось історична цікавинка. Виявилося, що у Великокам’янській школі в 1946-1947 рр. директорував батько нинішнього минулого прем’єр-міністра В. Ющенка. Під час 10 Міжнародного гуцульського фестивалю школу відвідав рідний брат прем’єра – Петро Ющенко [29, с. 1]

Не менш важливе місце займає в культурі і народна творчість. За даними документів за 1910 р. у Великій Кам’янці була читальня та пожежна дружина імені Качковського. В 1933 – 1935 рр. на кошти селян у селі був збудований Народний дім, який мав кімнату-читальню, зал із сценою для вистав. Будівництво велося власними силами. Матеріали для будівництва в ті часи возилися возами.

Першим директором Народного дому був Макарчук Василь, який виконував цю роботу на громадських засадах. Були поставлені вистави: “Назар Стодоля”, “Украдене щастя”, “Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці”, Невільниця” та багато інших. Художнім керівником в цей час був пан Паталайчук. Велику роль у піднесенні культурного рівня селян відіграв придбаний за кошти селян приймач, навколо якого вечорами збиралися люди і слухали новини.

Після приходу більшовиків, Народний дім був націоналізований і пізніше перетворений у Будинок культури.

Новий будинок культури збудовано аж у 1984 р. Протягом тривалого часу Будинком культури керували: Ткачук Михайло, Бойчук Михайло, Пастернак Мирослав, Сердюк Василь. На даний момент діють мішаний хор, чоловічий ансамбль(керівник Бойчук Василь), драматичний гурток, дитячий народний танцювальний колектив “Прикарпаття” (керівник Огородчук Г.В.).

Чим ще може похвалитися село Велика Кам’янка, так це футбольною командою, яка грає на першість області і займає в десятці команд “золоту серединку”. Приймається команда завдяки граючому тренеру Михайлу Кузмичу і директору стадіону “Вікторія” В. Шквіруку. Тренер готує футбольну збірну: майже 60 відсотків двічі на тиждень збираються на тренування.

Отже, культурне життя села Велика Кам’янка стоїть на високому рівні, адже саме культурою визначається місце того чи іншого населеного пункту у вихованні досвідчених людей молодого покоління.

Тепер уже маємо на коломийщині до трьох десятків могил-пам’ятників і ця цифра не є остаточною. У багатьох селах завершується висипання ще доброго десятка пам’ятників.

Такий пам’ятник могила споруджений і у Великій Кам’янці при в’їзді в село. Це могила односельчанам, які загинули в роки Другої світової війни. Це пам’ятник з каменю-граніту, на якому викарбувані імена 1222 жителів села що загинули захищаючи свій рідний край, свою Батьківщину. Біля нього вічно горить не згасає вогонь миру.

В центрі села Велика Кам’янка побудований хрест-могила січовим стрільцям і воякам УПА, які боролися за волю України. Могила заввишки 10 м і завширшки 5 м, з триметровим залізним хрестом. На меморіальній дошці напис: “Слава героям”.

Хрест-могилу відкрито й освячено священником ААПЦ 1995 р. В урочистих відкриттях брали участь і колишні січові стрільці, уродженці Великої Кам’янки. Кожен рік односельчани вшановують пам’ять своїх героїв-борців за волю України.

Рух за спорудження символічних могил за волю України можна порівняти з рухом за встановлення пам’яток на знесення панщини 1848 р. Кожна сільська громада прагнула якось увічнити знаменну подію, доказати і перш за все собі, що вона також свідома, має власну гідність. А тому, встановлювалися хрести з відповідними надписами, зводилися каплички. На сьогоднішній день ціла хвиля урочистих освячень символічних могил борцям за волю України прокотилася містами і селами нашого краю.

Саме з вересневих боїв і аж до 1920 року стрілецькі могили вкрили не лише Галичину, а й усю Україну. Чи не про першу стрілецьку могилу – курган знаходимо відомості з часу боїв легіону усусів з російською армією під Семаківцями 1915 року: “Легіон знову відзначився в боях під Болеховим, Галичем, Заводовом і Семаківцями. У боях під Семаківцями 39 стрільців було вбито, близько 100 поранено та більше сотні потрапило в полон. Щоб ушанувати пам’ять полегших, учасники боїв насипали згодом велику могилу – курган”. [43; ст. 59]

У часи Українська “Народна” та Західноукраїнська “Народна” Республіки на вшанування тих, хто склав голови далеко від дому селами і містами взялися висипати символічні могили. Зводили їх на місцях боїв. Так вшановували і січових стрільців, і полеглих вояків УГА, тобто всіх, хто бився за волю України. Явище це набуло масового характеру і ще раз засвідчувало високу свідомість народу.

З прилученням Галичини до Польщі цей рух ослаб, але не припинився зовсім. Після того, як у Західну Україну ввійшла Червона Армія, пройшло масове руйнування могил. До чого не завжди доходили руки у польських шовіністів, зробили досвідченіші у нищенні усього національного, російські. Руйнування могил було лише часткою тієї всеохоплюючої реперсивної роботи, яка розпочалася в Західній Україні після відомих вересневих подій 1939 р.

Новою хвилею