ідеалам – звертала увагу цілої Європи. А тому не випадково, що часи козацької держави залишили свій відбиток, не тільки в українській , але й східній та західній історичній літературі. Ось та козацька сила, яка „навіть струснула польським троном”, та визначна індивідуальність самого гетьмана притягала до себе найближчих і дальших сусідів, зокрема, державних мужів, дипломатів, письменників. І хоча ми на початку розділу і вели мову про те, що багато тих даних, які ми на сьогодні маємо про козацтво з точки зору, в першу чергу Заходу були казковими, через те, що можливо багато хто з західних дослідників не був очевидцем тих подій, проте вони мають також неабияке значення, адже, можливо, були написані на основі використаних більш достовірних фактів, які нам на жаль на сьогодні не відомі.
В тій чи іншій мірі Захід намагався був подати свої погляди щодо українського козацтва. Чи вдалося їм це зробити? Ми вважаємо, що вдалося, причому досить таки не погано.
Розділ ІІІ.
Військова організація та збройна боротьба українського козацтва з турецько-татарською агресією очима іноземців:
1. Сухопутні військові дії
Мабуть не перебільшенням буде те, коли ми скажемо, що в цьому третьому розділі даної дипломної роботи мова йтиме про найцікавіше, проте, що на власні очі прагнули були побачити чужинці, які бували свого часу на Україні – військову силу запорожців, їх звитягу , активні воєнні дії у боротьбі з ворогом, в даному випадку з турецько-татарською агресією. В цьому розділі ми намагатимемось показати механізми дії „козацької військової машини, її мобілізацію в разі небезпеки, описати тактичні способи ведення козаками військових дій, причому з точки зору іноземців. А тому, як уже згадувалось на самому початку роботи, що предметом дослідження є саме історія боротьби українського козацтва з об’єднаними турецько-татарськими силами.
Можливо, в когось виникнуть сумніви стосовно того, що українське козацтво було справді грізною силою, готовою не тільки дати відсіч ворогові, але й самим здійснювати напади та походи проти нього, причому козаки не звертали жодної уваги, якщо ворог переважав їх в силі. Ось те військове мистецтво, що його досягли козаки, було тим засобом, на який вони опиралися. Як наслідок, вдалі та успішні дії проти ворога. Саме про це, і про ще багато чого іншого йтиме мова в даному розділі.
Перед тим, як перейти до розгляду самої збройної боротьби українського козацтва , не можна не наголосити і не виділити те, що стало вирішальним у проведені ними успішних військових дій, тобто мова йде про військову організацію козацтва. Саме завдяки їй козаки досягли своєї слави. Це було досягнуто в значній мірі завдяки тому, що Запорізьке військо було регулярним і значна його частина перебувала в черговому режимі, тобто, жила в куренях на Січі, займаючись повсякденною бойовою підготовкою. Саме на курені і було поділене військо Запорізьке[25]. Однак, при цьому слід зауважити, що ці курені не були тактичними одиницями, тобто, козацьке військо ніколи не йшло в похід куренями. Для цього, з кількох куренів були сформовані так звані тактичні одиниці, які називалися командами або партіями. Як зазначає Мисик [23, с. ], якщо військо запорізьке вирушало в похід, то разом з формуванням команд або партій призначалася „наказна” військова старшина. Постає питання – а хто ж належав до цієї військової старшини? Як свідчить український історик першої половини ХІХ ст. А Скальковський [36], всім козакам, хто займав на Січі командні або військово-адміністративні посади, надавалося звання „військової старшини”.
Були також на Січі полковники „похідні” та „до паланок”. Як повідомляє у своєму щоденнику австрійський посол Еріх Лясота, який у 1594році відвідав Січ з дипломатичною місією, похідний полковник призначався на кожні п’ятсот чоловік.
Високою на Січі було також військова дисципліна, яка базувалася на звичаях людської гідності [23, с. ]. Найбільше чого боявся козак, це осудження його за вчинене порушення дисципліни з боку товаришів. Велике значення в цьому плані відігравало побратимство, яке існувало між козаками.
Отже, як бачимо, що не Січі на першому місці було дотримання належної військової та цивільної дисципліни. Це забезпечувалося завдяки високій вимогливості командного складу і військової адміністрації.
А тому не дивує той факт, що гарнізон Січі був здатний негайно дати відсіч ворогові, а також за короткий час зібрати велике військо. Ось зокрема, як про це пише Йоган Мюллер: ”Чисельність козаків не є постійна, і вона може значно збільшитися уже протягом одного дня. З шести тисяч душ вони можуть мати наступного дня вісімнадцять тисяч, а ще згодом – вже тридцять тисяч”.
На думку іноземців, будучи прекрасно, як фізично, так і тактично підготовлені, козацькі військові підрозділи могли вдало проводити військові операції проти будь-якого супротивника. Досягти цього, можна було тільки за рахунок добре налагодженого військового навчання.
Більше того, ось те прагнення козаків добре володіти зброєю було зумовлене ще й тим, що кожного дня козака міг підстерегти татарин, і тоді його долю вирішувала саме військова майстерність.
Невпинні сутички козацьких загонів з татарськими, про які ще йтиме мова, підвищували їх бойовий досвід. Хоча ті ж іноземці відзначають, що не всі тактичні способи ведення військових дій були сплановані козацтвом достатньо добре. Зокрема, той же Боплан відзначає, що козаки
„...верхи на конях таки не найкращі. Але б’ючись сухопутно на землі, під прикриттям „табору з возів”, проявляють неабияку спритність і доблесть” [1, с. ].
І він проходить до такого висновку, що якби козаки були такі ж доблесні верхи, як