1.1. Українська школа в планах німецької окупаційної влади

Участь Німеччини у війні проти СРСР вимагала вироблення конкретних проектів встановлення на Сході “нового порядку” — тобто визначення чіткого тоталітарного режиму на окупованих Третім Райхом територіях, що до середини 1941 р. перебували у складі СРСР. Існували три найвірогідніші можливості визначення їхньої долі: 1) надати їм певних форм офіційно суверенних, але насправді прямо залежних від Райху держав; 2) встановити надзвичайний режим окупації із збереженням за Німеччиною “свободи рук” (тобто можливості на свій розсуд змінювати політичний курс на захоплених східних землях); 3) приєднати завойовані території до складу Райху і здійснювати їхню колонізацію. Жодний з цих планів не міг бути втілений в життя до його затвердження райхсканцлером Німеччини А. Гітлером, який, після деяких вагань, зупинився на другому з цих варіантів.

Успіхи Вермахту на початку воєнних дій проти СРСР утвердили А. Гітлера в думці про недоцільність підтримки Німеччиною ідеї створення незалежних держав на Сході Європи подібно до того, як це було під час Першої світової війни у 1918 р., с. ]. Україна та інші країни Східної Європи, згідно з попередніми розрахунками німецького фюрера, мали перебувати у цілковитій залежності від Третього Райху, а їхня територія повинна бути розділеною, а з часом й колонізованою німецькими поселенцями. Німеччині потрібні були лише промислові ресурси і дешева робоча сила.

За стратегічними планами верховного командування Вермахту, один з головних сконцентрованих ударів було спрямовано на територію України. Справа в тому, що А. Гітлер та його штаб, перш за все, вбачали в українських землях важливу сировинну і продовольчу базу для подальшого продовження війни. Без українського промислового і сільськогосподарського комплексу таке продовження вважалося для Німеччини доволі проблематичним. Тому й всі плани та стратегічні розробки направлялися на так звану “блискавичну війну” (“бліцкриг”). Німеччині важливо було в найкоротший термін захопити й опанувати якнайбільшу територію СРСР, всю її західну частину і, найголовніше, якнайбільше українських земель.

Найбільш складною проблемою, перед якою опинилися німці в період Другої світової війни, стояло розв'язання питання сходу Європи, куди входили українські етнічні землі. Напрямки німецької політики були накреслені ще в книзі А. Гітлера “Mein Kampf” (“Моя боротьба”). Їх коротко можна охарактеризувати так: цілий європейський Схід — це терени німецької експансії, це “щедра на мед і молоко земля німецької нації”, с. ].

Нацистський фюрер писав на сторінках “Mein Kampf”: “Ми переходимо до політики майбутнього, заснованої на розширенні нашої території. Коли ми говоримо сьогодні про отримання нових земель і нового простору в Європі, то в першу чергу думаємо про Росію і підпорядковані їй окраїнні держави”, с. ].

Слід зазначити, що нацистська Німеччина розглядала українське питання в контексті своєї глобальної зовнішньої політики, якою передбачалося створення найбільшої у світі німецької держави. У цих планах Україні відводилась особлива роль, як країні з величезними економічними можливостями і сприятливим географічним положенням, що заклало б основи могутності Райху і завоювання для нього життєвого простору (“лебенсрауму”) на Сході. При цьому зовсім ігнорувалися національні і політичні інтереси українців. “Мені потрібна Україна, — відверто говорив А. Гітлер, — щоб нас не змогли ослабити голодом, як то було під час попередньої війни”, с. ]. А райхсміністр східних окупованих територій А. Розенберг так визначав роль України в Третьому Райху: “Завдання України полягає в тому, щоб забезпечити продуктами харчування Німеччину і Європу, а континент — сировиною” [156, с. ].

Не будучи готовою воєнними діями загарбати Україну, Німеччина вже з початку 1939 р. намагалися дипломатичними методами отримати доступ до українських багатств. Підписавши 23 серпня того ж року німецько-радянський пакт про ненапад і додатковий секретний протокол, який визначив сфери впливу цих двох держав у Східній Європі, А. Ріббентроп і В. Молотов зокрема, передбачили поділ між ними території Польщі та західноукраїнських земель, що входили тоді до її складу.

Уже в перші місяці війни німці почали активно закладати підвалини своєї політики на окупованих територіях, реалізуючи концепцію повного уярмлення українського народу і підпорядкування собі українських земель без будь-яких застережень. На нараді, що відбулася 16 липня 1941 р., А. Гітлер обгрунтував і визначив напрямки діяльності окупаційної адміністрації. Зокрема, він заявив: “Тепер перед нами стоїть завдання розчленити територію так, як це нам потрібно, з тим, щоб зуміти: по-перше, панувати над нею, по-друге, управляти нею, по-третє, експлуатувати її”, с. ].

Німецькі загарбники в липні 1941 р. окупували західні області УРСР, а до кінця листопада — майже всю Україну і приступили до виконання своїх задумів.

Україна, яка на початку війни входила до СРСР та інші країни Східної Європи, згідно з попередніми розрахунками нацистського фюрера, мали перебувати у цілковитій залежності від Третього райху, а їхні території мали бути розділеними, а з часом й колонізовані німецькими поселенцями. В такому ж ракурсі визначалась і роль Східної Галичини, доля якої була вирішена А. Гітлером 16 липня 1941 р. під час наради за участю райхсляйтера А. Розенберга, шефа райхсканцелярії нацистської партії М. Бормана. Обгрунтовуючи необхідність поділу українських земель, А. Гітлер вказав, що колишня “австрійська Галичина повинна стати областю німецького Райху”, с. ]. Потім він подав на обговорення питання про доцільність приєднання Східної Галичини до Генеральної Губернії окупованих польських земель. “Після обміну думками, — було занотовано у стенограмі наради, — фюрер вирішив не передавати цієї частини Генеральній Губернії, а лише підпорядкувати її за сумісництвом райхсміністрові Г. Франку”, с. ].

Щоб послабити політичну єдність українського народу і його