Однак, погляди керівної верхівки Райху в цьому питанні частково розходились. Так, райхсміністр східних окупованих територій А. Розенберг визнав помилковим те, що райони навколо Львова підпорядковувались адміністративному керівництву Генеральної Губернії, яка була створена Німеччиною 12 жовтня 1939 р. на території Польщі як колонія з тоталітарним устроєм, с. 11]. (Слід відмітити, що Генеральна Губернія складалася з чотирьох територіально-адміністративних одиниць — дистриктів: Краківського, Люблінського, Радомського і Варшавського. Українські етнічні землі — Холмщина, Підляшшя, Засяння і Лемківщина — ввійшли до Краківського дистрикту). Він наголошував на потребі надання Україні переваг аж до створення тут незалежної держави. В Україні, на думку А. Розенберга, необхідно “звернути увагу на культурний аспект, треба розбудити історичну свідомість українців” [82, с. ]. Він вважав, що “в Україні повинні бути здійснені певні заходи, аж до відновлення самостійності”, с. ].

Потрібно сказати, що наміри А. Розенберга, навіть висловлені з тактичних міркувань, схилити українців на свій бік, не поділялися А. Гітлером та його найближчими прибічниками. Вони планували для всіх країн європейського Сходу нещадний окупаційний режим, цілковито ігноруючи прагнення народів до самостійності і незалежності. Це особливо виразно проявилося тоді, коли українці відверто стали на шлях реалізації своєї національної мети. 30 червня 1941 р. було проголошено Акт відновлення Української держави, у першому пункті якого зазначалося, що “волею українського народу ОУН під проводом С. Бандери проголошує відновлення Української держави”, арк. 53].

Військово-поліційний терор, влаштований гітлерівцями на окупованих територіях, дуже швидко розвіяв ілюзії тих, хто сподівався від нового переможця кращої долі в державному, політичному, господарському і культурному житті. Встановлення так званого “нового порядку” супроводжувалося новими каральними акціями проти мирного населення, передусім інтелігенції. Повністю проігнорувавши державницькі устремління українців, був брутально розігнаний уряд Я. Стецька, а його члени заарештовані. Проте, А. Гітлер і не приховував, що “Схід мусить бути поставлений на службу Європі. Про державно-правову сторінку говоритиметься пізніше, по закінченні війни”, с. ].

Ігноруючи аргументи А. Розенберга, А. Гітлер продовжував розглядати Східну Галичину лише як колишню австрійську провінцію. На підставі його ж декретів від 17 та 22 липня 1941 р. і розпорядженням Г. Франка, 1 серпня того ж року Галичина як п'ятий дистрикт офіційно була приєднана до Генеральної Губернії, арк. ].

За розпорядженням Г. Франка, Дрогобицька, Львівська, Станіславська та Тернопільська області колишньої УРСР (за винятком її північних районів) загальною площею 48081 км2 з населенням 4789000 мешканців утворили дистрикт Галичину. Найвищою посадовою особою проголошувався губернатор, постійним місцем перебування якого став Львів, стосовно котрого німецькі центральні та окупаційні інстанції на місцях вживали давній австрійський топонім “Лємберг” (Львів), арк. ].

Двома місяцями пізніше А. Гітлер остаточно відкинув можливість створення української та інших незалежних держав на тих окупованих територіях, які напередодні німецько-радянської війни перебували у складі СРСР. 1 жовтня 1941 р. він оголосив А. Розенбергові, що взагалі немає мови про незалежність України, протекторат над якою триватиме приблизно 25 років, с. ].

В липні 1941 р. територія колишньої Чернівецької області передавалася Румунії як винагорода за її участь у війні проти СРСР. Закарпаття ще 15 березня 1939 р. А. Гітлер доручив окупувати Угорщині. Замість обіцяної автономії, угорці визнали вузьку самоуправу “Підкарпатському Краєві”, проводячи політику “угорщення” в культурному житті та адміністрації. Будапешт інспірував творення штучної “русинської” мови і культури, толеруючи діяльність русофілів, проте гостро переслідуючи кожну спробу української активності. Угорці не зуміли досягти ніяких симпатій серед українського населення під час їхнього панування в 1939-1944 рр., с. ].

17 липня 1941 р. німецькою владою було створено Райхскомісаріат України, до якого із західноукраїнських земель увійшли Волинська і Рівненька області, на чолі якого, на вимогу Г. Герінга, поставлено гауляйтера Східної Прусії Е. Коха. Цікавою була та обставина, що Райхскомісаріат Україна підпорядковувався Міністерству внутрішніх справ, тоді, як Райхскомісаріати Голландія та Норвегія підпорядковувались Міністерству зовнішніх справ. Це ще раз свідчило про те, що на Україну дивилися як на частину німецьких колоніальних володінь. Услід за появою в Україні Е. Коха з'явилися і деякі важливі документи. В одному з них — “Дванадцять заповідей поведінки німців на Сході і трактування росіян” — вказувалося, що під росіянами слід розуміти також і українців та білорусів. Галичани оголошувалися людьми іншої раси, відмінної від росіян, але все одно нижчої від арійської, с. 18]. Сам Е. Кох (який свого часу воював у рядах Української Галицької Армії) писав: “В Україні мусить бути створений великий колонізаторський простір для німців, чого, між іншим, не досягнуто в 1918 р. Просторів, що ніколи до Європи не належали, не треба зараховувати до Європи. Це брехня, що Україна буде колись європейським фактором”, с. ]. Так німецькі власті ліквідували цілісність української території, позбавили український народ його державності. Назва “Україна” вживалася окупантами лише як географічне поняття, с. ].

Генерал-губернатор Г. Франк був дуже задоволений розширенням території Генерального Губернаторства. Він обіцяв негайно “впрягти населення у продуктивну працю” на службу Райху і, особливо, враховуючи довготривалі плани колонізації, “зробити з Генерального Губернаторства резервуар робочої сили для Райху, резервуар умиротворений та економічно врівноважений”, с. ]. Він хотів “з користю залучити до роботи всі ті елементи, які в багатьох випадках протиставляться місії”, с. ].

Розробляючи напередодні та в ході Другої світової війни комплекс окупаційних заходів, що їх планувалося здійснити після захоплення України, нацисти спеціально не розглядали питання про те, якою, зокрема, має бути їхня політика щодо української культури та її діячів. Стратегічні інтереси