У контексті загальнополітичного курсу здійснювалась і освітня політика, яка включала у себе комплекс питань, пов'язаних із зниженням розумового рівня людей. Зокрема, А. Гітлер вважав, що “…загальна освіта є розкладаючою отрутою. Тому кожен стан буде мати свій рівень освіти. Широким масам рабів буде надане благодіяння бути неписьменними”27, с. 13].

Райхсфюрер СС Г. Гіммлер розглядав освіту населення окупованих територій як складову частину онімечування й поневолення європейського Сходу, політику “Blut und Boden” (нім. — “Кров і земля”). Він зазначав, що для ненімецького населення на Сході не повинно бути ніяких шкіл, крім чотирикласної початкової школи. Початкова школа мала ставити своєю метою навчання учнів тільки рахуванню максимум до п'ятсот і вмінню розписатися. Також, на думку Г. Гіммлера, потрібно було поширення вчення про те, що “…покірність німцям, чесність, старанність і слухняність є Божою заповіддю. Вміння читати я вважаю необов'язковим. Щорічно повинна проводитися фільтрація дітей у віці від шести до десяти років для відбору повноцінних і неповноцінних дітей”98, с. 546].

Виступаючи в 1942 р. перед вищими чинами СС і поліції безпеки в Житомирі, Г. Гіммлер ще раз підтвердив свою думку. Він, зокрема, сказав: “Принципова лінія для нас абсолютно ясна — цьому народові не треба давати культуру”91, с. 23]. Г. Гіммлер відзначив, що повинен слово в слово повторити те, що сказав йому А. Гітлер. “По-перше, щоб діти в школах запам'ятали дорожні знаки і не кидались під машини; по-друге, щоб вони вивчили таблицю множення, але тільки до 25; по-третє, щоб вони навчилися підписувати своє прізвище. Більше їм нічого не треба”91, с. 23].

Наведені приклади свідчать, що освітня політика, яку проводили нацистські загарбники на окупованій території, була спрямована на те, щоб поставити українців в становище духовного пригнічення. Розробляючи політику щодо населення завойованих східних територій, вищі посадові особи Третього Райху, використовуючи різне обґрунтування своїх дій, все ж допускали можливість функціонування в окупованих українських землях лише системи початкової освіти. На більшій частині території земель, що входили до складу СРСР, вже з перших місяців окупації нацистська адміністрація почала запроваджувати політичну лінію згортання системи освіти, звуження інтелектуального потенціалу, зниження розумового рівня народів окупованих східних територій. Хоча в такому ж ракурсі запроваджувалась освітня політика і в Галичині, проте тут вона мала деякі відмінні риси та регіональні особливості. Це пояснювалося тим, що О. Вехтер, який від лютого 1942 р. замінив К. Ляша на посаді губернатора, вважав, що Галичина повинна мати “особливий статус”, але не в сенсі регіону для німецької колонізації, а в сенсі кращого поводження з її мешканцями порівняно з іншим дистриктами Генерального Губернаторства. Значною мірою це обумовлювалось майже 150-річним перебуванням Східної Галичини під пануванням Австрійської монархії, головним спадкоємцем якої вважала себе нацистська Німеччина, арк. ], що справило визначальний вплив на формування національної ідентичності та громадянської свідомості галицьких українців. В умовах німецької окупації надання Галичині “особливого статусу” могло бути здійснене лише в рамках Генерального Губернаторства, доцільність якого губернатор дистрикту Галичина О. Вехтер почав послідовно обстоювати з початком 1943 р. На засіданні уряду Генерального Губернаторства у Варшаві 25 січня 1943 р. О. Вехтер так визначив специфіку галицького краю в структурі решти дистриктів Генеральної Губернії: “Дистрикт Галичина у багатьох відношеннях займає особливу позицію. Галичина має за собою понад 100 років приналежності до давньої Австрійської монархії, що виявило сильний вплив на цілісність структури її мешканців”, с. ]. Своє значення при цьому мав також той факт, що дистрикт Галичина був найчисельнішим за складом населення, а також найгустіше заселеним й територіально найбільшим дистриктом Генерального Губернаторства].

Готуючи колонізацію України, Німеччина не тільки забороняла тут політичну діяльність, с. ], а й різко обмежувала її у культурно-освітній, духовній та соціальній сферах. Про справжні наміри окупантів свідчить, зокрема, таємна інструкція німецької адміністрації в Україні, видана для внутрішнього користування у 1942 р.: "Школи тільки чотирикласові. На другий рік — закрити. Відібрати культурно-освітні установи, театри й кіно. Якнайменше наукових інституцій типу лабораторій. Припинити навчання місцевих лікарів“, с. ]. Відповідно до цього діяла і місцева адміністрація. Підтверджуючи цю обставину, слід відмітити, що: “В зв'язку з розпорядженням Відділу Науки і Знання у Львові, забороняється приймати у 1942-1943 шкільному році до народних шкіл тих дітей, які закінчили чотирнадцятий рік життя. 90% учнів 5-их і 6-их класів мусять кинути науку, не покінчивши школи”, арк. ].

Так, школи, відкриті упродовж 1939-1941 рр., як і всі інші культурно-освітні заклади, припинили свою діяльність. Виступаючи 14 жовтня 1944 р. з доповіддю на урочистому засіданні, присвяченому Дню визволення України від німецьких загарбників, Хрущов М. С. цитував документ, виявлений у Львові. В цьому документі — директиві німецьким чиновникам — зазначалося: “Українці не мають зовсім ніякого права на підтримання освіти. Ми були б мерзотниками, коли б ми що-небудь робили для української освіти, зокрема, для підвищення рівня інтелігенції. Фюрер визнав поки що за достатнє організувати для українців чотирикласну школу. Там він (українець) навчиться читати, рахувати, писати і цього досить для нього…”, с. ].

Необхідно зауважити, що власне розвиток освіти, культури викликав побоювання в окупантів. У звіті офіцерів спецслужби про ситуацію в Україні чітко вказувалось, що головна небезпека для німецької влади полягає не у відновленні комуністичної ідеології серед населення, а у зростанні національної свідомості, яка безпосередньо пов'язана з рівнем освіти. Вони застерігають під цим оглядом перед загрозою з боку інтелігенції