Незважаючи на це, характер вищих навчальних закладів залишався українським. Кожен інститут мав німецького ректора і українського декана. Згодом назви інститутів було замінено на державні фахові школи. Частина українських студентів навчалася у німецьких вищих школах (Університеті Фрідерика Вільгельма, Вищій Технічній школі, Господарській Академії, Музичному Інституті). Загалом, в німецьких вузах на 1942 р. вчилося 319 українських студентів. Діяв “Допомоговий Фонд Українського Студентства”, який сформувався за рахунок меценатства та пожертвувань сільських громад. При УКЦ була створена Комісія допомоги українському студентству].

Таке лояльне ставлення до народної освіти західноукраїнського регіону склалося внаслідок освітньої політики райхсміністра А. Розенберга, який не бажав обмежувати шкільництво до початкових народних шкіл тому, що він розумів важливість підростаючого покоління, зокрема у воєнний час. Однак німецькі окупаційні власті в Україні не мали єдиної шкільної програми для України. Це, зокрема, прослідковується в освітній політиці щодо Райхскомісаріату Україна, до складу якого, як вже зазначалося, входили Волинська і Рівненська області. Так, райхсміністр А. Розенберг і райхскомісар Е. Кох мали зовсім відмінні цілі своєї шкільної політики. Зі свого боку А. Розенберг відстоював думку, що місцеве населення Райхкомісаріату Україна повинне мати змогу вносити свій вклад у справу знищення більшовизму. Для цього, на його думку, треба було зорганізувати школи для української молоді. Він надавав школам в Україні більшої уваги тому, що вони мали виховувати молодь в нових життєвих поглядах та новій дійсності. Проте, це аж ніяк не означало формування системи вищої освіти для української молоді в Україні.

Перші розпорядження, що стосувалися народної освіти і видані окупаційною владою для Райхскомісаріату Україна, набули чинності на початку 1942 р., коли західноукраїнські території перейшли під німецьку цивільну адміністрацію. Вже 12 січня 1942 р. райхсміністр А. Розенберг видав постанову, в якій дозволив шкільне навчання для дітей, віком до одинадцятого року життя. Райхскомісар Е. Кох 31 серпня 1942 р. видав указ, в якому зазначалося, що “місцевому населенню буде дозволено відвідувати тільки чотирирічні народні школи”, с. ]. Дозволялося також вступати до дозволених райхскомісаром фахових шкіл. Всі інші школи, які були відкриті з власного почину або наказу іншої влади, мусили закриватися. “Праця усіх шкіл залежала від наявності навчальних матеріалів, на опублікування яких потрібен був дозвіл райхскомісара Е. Коха”, с. ].

24 жовтня 1942 р. райхскомісар України видав постанову, згідно якої закривалися всі навчальні заклади, крім чотирикласних народних шкіл. Утримання і функціонування цих шкіл залежало від наявності дозволених навчальних матеріалів, що de facto (насправді) означало, також, закриття усіх народних шкіл. Саме тому Е. Кох не дозволяв друкування будь-яких навчальних матеріалів. Він зробив усе можливе для застою шкільної системи в Україні. Райхскомісар відкрито заявляв своїм співпрацівникам, що, на його думку, навіть і трирічна народна школа являла собою досить високий рівень освіти для української молоді, с. ]. Одночасно він оскаржував міністерство А. Розенберга у надмірному сприянні українській культурі та критикував друкування шкільних підручників, бо їх він зовсім не планував розповсюджувати і використовувати в шкільній системі України. Взимку 1942-1943 рр. Е. Кох повідомив, без особливого занепокоєння, що “з причини нестачі вугілля в деяких районах навіть чотирикласні народні школи будуть закриватися”, с. ]. Так шкільництво в Україні повністю опинилося в стані застою. Це стало причиною напруження у політичних відносинах між А. Розенбергом та Е. Кохом.

Втілюючи в життя власну соціальну політику на окупованих землях, німецькі інстанції керувалися прагненням якнайбільшої експлуатації їхніх суспільних груп в інтересах Райху. З цією метою райхсміністр східних окупованих територій А. Розенберг 5 серпня 1941 р. видав розпорядження, в якому говорилося: “Зобов'язаним до праці вважається кожний здібний до неї. Зобов'язаним до праці по спеціальності вважається той, хто вивчив ту чи іншу спеціальність”, арк. ]. На підставі розпорядження А. Розенберга від 19 грудня 1941 р., для місцевих мешканців віком від 18 до 45 років було запроваджено обов'язок праці. У свою чергу, на дистрикт Галичина поширювалось розпорядження уряду Генеральної Губернії про обов'язок праці для місцевих мешканців віком від 18 до 60 років, арк. ]. Проте, тут нерідко вимушені були працювати підлітки до 18 та люди, віком понад 60 років. Упродовж серпня 1941 — липня 1944 рр. на дистрикт Галичина було поширене розпорядження про примусове використання учнів як робочої сили та відправлення їх для праці до Німеччини, арк. ].

Маніпулювання нацистською верхівкою українським питанням у роки Другої світової війни переконливо довело, що А. Гітлер ніколи не розглядав його вирішення в інтересах українського народу. Доля окупованих територій цікавила його лише під кутом зору успішної реалізації своїх агресивних планів, а освітні концепції, не дивлячись на позірну лояльність, ґрунтувались на загальнонацистських політичних доктринах. Хоча німецький окупаційний режим у Галичині, з певних причин, був м'якшим, ніж в інших дистриктах Генерального Губернаторства, однак освіта не була тут українською за змістом. Вона перебувала під жорстким контролем німецької адміністрації і розвивалася, в основному, в інтересах Третього Райху. Масове закриття шкіл в Райхскомісаріаті Україна стало причиною позбавлення можливості здобувати знання в українських дітей і молоді. Це призводило до недовіри німецькій окупаційній владі і зробило ворогами Німеччини тих, які поодиноко ще вірили у німецький “новий лад” у Європі.

1.2. Українські політичні чинники у формуванні системи освіти

Розпад Австро-Угорської імперії, поразка Листопадової 1918 р. націонал-демократичної революції та падіння Західно-Української Народної Республіки, призвели до окупації