Голодомор в Україні

Питання голодомору на початку 30 – х років ХХ століття не втратило своєї актуальності й по сьогоднішній день. Ми схильні виділяти в цьому такі аспекти. Перший – політичний. Проголошення Україною незалежності вимагає перегляду на якісно вищому рівні своїх взаємовідносин з усіма найближчими сусідами, в т. ч. з Росією , чия політика у вказаний період, очевидно. Небезпідставно вважається основною причиною масової загибелі жителів України. Не випадково у 2003 році, році проголошення року Російської Федерації в Україні, на вулицях Києва, ряду обласних центрів країни вийшли демонстрації з лозунгами не забувати пам’яті тих , хто, як вважається, з вини Росії помер від голодної смерті рівно 60 років назад. Цей факт не можна ігнорувати. Другий - економічний. У деяких публікаціях по вказаній тематиці без особливих труднощів прослідкується динаміка, що голодомор на Україні в 30 – х роках минулого століття був чи не свідомою, цілеспрямованою акцією Сталіна і його найближчого оточення. Ми не розділяємо цієї точки зору. Сталін і його найближче оточення, по суті були осліплені ідеєю перемоги комунізму в усіх країнах світу. Чим визначалася безжалістність і жорстокість по відношенню до власних народів з метою утвердження, як в це свято вірили, нового найбільш прогресивного типу відносин в усіх сферах життя, починаючи з сільського господарства. Третій аспект – науково-психологічний. Прискоренна колективізація сільського господарства в Радянському Союзі в 30 – х роках минулого століття не мала достатньо глибокого теоретичного обґрунтування. Вона базувалася на положень вчення К.Маркса стосовно перспектив розвитку суспільного виробництва у взагалі-то дуже віддаленому майбутньому. Питання марксистського розуміння історії, по-суті, потребує ще окремого розгляду. Беззастережно винищивши його після проголошення політичної незалежності, ми в якійсь мірі знову кидаємось у крайність, хоча раціональне зерно в цьому, безсумнівно є. не можна ігнорувати об’єктивний хід розвитку економіки, яка в свою чергу, визначає всі інші сторони нашого життя, включаючи й рівень нашої свідомості. Дозволивши собі це невеличке узагальнення, повернемось на землю. Вірніше до землі. У липні 1932 року в Радянському союзі було опубліковано указ. Який визначає для Українців та Північного Кавказу норми здачі зерна державі, На додаток до нього 7 серпня 1932 року вийшов ще один указ, де йшлося про заходи, пов'язані з кон-фіскацією зерна у селян.

За цим указом вся колгоспна власність стала державною, «священною і недоторканою». Того, хто важив на цю власність, оголошували ворогом народу й або розстрілювали, або, якщо були пом'якшувальні обставини, ув'язнювали не менш як на 10 років з конфіс-кацією всього майна, Селян, які підібрали в полі на стерні кілька колосків, також засуджували, але на трохи менші терміни ув'язнення. Указ вимагав засилати до кон-центраційних таборів на десять років тих куркулів, котрі «примушували» селян виходи-ти з колгоспів. Сталін охарактеризував цей указ у січні 1933 року як «основу революцій-ної законності в даний момент»; він сам на-креслив його проект.

Тогочасна українська преса рясніє звітами й репортажами про розправи над «куркуля-ми», які «систематично крали зерно». У Хар-ківській області п'ять судів розглянули п'ятде-сят таких справ. Подібне становище склалося і в Одеській області: там було розглянуто три справи, що стосувалися крадіжок зерна з ко-пиць: одне подружжя було розстріляне за «крадіжку», яку не вдалося повністю довести. За «крадіжку» картоплі давали десять років. Жінку, яка зрізала на своїй власній ділянці сотню колосків ще не достиглої пшениці (за два тижні до цього помер від голоду її чоловік), засудили на десять років. На такий самий термін засудили за те саме батька чотирьох дітей і ще одну жінку, яка вирвала на колгоспному полі десяток цибулин. Як зазна-чає радянський учений, жінка, щоб прогодува-ти сім'ю, зібрала сімдесят фунтів стебел пшениці: за це її засудили на десять років без права на оскарження і конфіскували все майно.

У нас є дані про велику кількість справ, які, очевидно, підпали під інші, але не менш жорстокі укази. В селі Мала Лепетиха, непода-лік Запоріжжя, розстріляли групу селян, які відкопали і з’їли здохлого коня. Можливо, причиною такої суворої кари послужило те, що кінь був заражений сапом. ОДПУ боялося поширення епідемії. Таких випадків можна навести чимало.

Для втілення в життя цих декретів знову мобілізували й кинули проти людей сільських активістів; на допомогу їм послали партійців та комсомольців з міст.

Знову, як і під час вигнання «куркулів» з їхніх осель, дисциплінованих активістів змусили виконувати огидну справу — накида-ти волю партії чоловікам, жінкам і дітям. Але якщо 1930 року переважно йшлося про позбавлення людей майна та виселення їх, то цього разу — про те, щоб заподіяти їм смерть.

Однак деякі голови колгоспів та партійні чиновники, незважаючи на чистки 1932 року, все ще виявляли непоступливість. У серпні, коли стало ясно, що план здачі зерна державі нездійсненний, село Михайлівку Сумської області охопив неспокій. Голова колгоспу Чуєнко, член партії і колишній партизан, оголосив колгоспникам план, а тоді сказав, що не має наміру здавати зерно без їхньої згоди. Тієї ж ночі він залишив село, але був схопле-ний одепеушниками й ув'язнений разом з головою сільради. Наступного дня спалахнув «жіночий бунт» — жінки вимагали звільнити ув'язнених, знизити податок, розрахуватися з колгоспниками за роботу, зменшити норми поставок зерна державі, Сімдесят шість осіб було ув'язнено, а деяких — разом з Чуєнком —