Жінку з села Харсин Полтавської області, яка перебувала на сьомому місяці вагітності, спіймали, коли вона збирала колоски, її побили дошкою, і вона невдовзі померла. В селі Більське Полтавської області матір трьох малих дітей Настю Сліненко, чоловік якої сидів у в'язниці, застрелили, коли воно копала вночі картоплю на колгоспному полі. Після смерті матері всі троє дітей померли від голоду. Ще в одному селі тієї ж таки області охоронець - «активіст» забив на смерть хлопчи-ка — сина позбавленого майна селянина — за те, що той підбирав у полі колоски після жнив. У селі Мала Бережанка Київської області голова сільради застрелив сімох осіб, серед них трьох дітей 14—15 років (двох хлопців і дівчину), за те, що вони збирали колоски. Його заарештували й засудили на 5 років до таборів примусової праці.

Бригади робили повні обшуки через кожні два тижні. Забирали навіть горох, картоплю та буряки. Якщо помічали, що хтось не голоду-вав, це викликало підозру. В таких випадках пошуки харчів здійснювали особливо прискіп-ливо, вважаючи, що селяни зуміли їх заховати. Один з активістів після обшуку хати селянина, який не опух від голоду, знайшов нарешті торбинку з борошном, змішаним з корою та листям, і викинув її в ставок.

Є безліч свідчень про брутальність бригади-рів, які наполягали на тому, аби разом з померлими на цвинтар везли й тих, хто був при смерті. Робилося це для того, щоб не їздити на цвинтар зайвий раз. Тож у братських могилах разом з померлими упродовж кількох днів лежали ще живі діти й старі люди. Голова сільської Ради (в селі Германівці Київської області) побачив у братській могилі поряд з іншими трупами тіло якогось селянина й наказав викинути його звідти. Цілий тиждень те тіло лежало просто неба, доки він дозволив поховати його.

Один активіст розповідає, як він, дотри-муючись сталінської лінії, засуджував «пере-гини» особливо жорстоких комуністів, «але в душі зростала підозра, що всі ці жахи не випадкові — їх планували й спрямовували найвищі керівники. Тієї ночі моя підозра переросла у впевненість, і на мить я втратив надію. Сором за все це легше було зносити, перекладаючи провину... на окремих осіб». Але навіть найкращі комуністи, як, скажімо, той котрого ми щойно цитували, звикали до обставин. Далі він пише: «Я почав призви-чаюватись до атмосфери терору й примушу-вав себе не бачити і не брати до серця того, що напередодні не давало мені спокою».

Такі люди або приборкували своє сумління, або потрапляли до концентраційних таборів. Як зазначав Бухарін, усе це вело до «дегумані-зації» партії, для членів якої «терор став звичним способом адміністрування, а вико-нання будь-якого наказу згори — найвищою чеснотою»...

Тимчасом як бригади грабіжників та ідеаліс-тів у пошуках зерна нишпорили по селянських хатах і дворах в останні місяці 1932 року, селяни не мали що їсти. Зберігання зерна в соломі шляхом неповного його обмолоту публічно засуджувалось як практика, пошире-на насамперед в тих колгоспах, де керівники виявляли поблажливість. За словами одного селянина, невелику кількість зерна тримали в запечатаних смолою пляшках у криницях або ставках.

Якщо селянин ішов до млина, це зерно в нього забирали. Тому місцеві умільці почали виготовляти «ручні млини», так звані жорна. Коли їх знаходили, то заарештовували й уміль-ця, і того, хто користувався жорнами. Ук-раїнська партійна преса писала, що було знайдено сотні жорен: 200 штук — в одному районі, 755 — в іншому.

Люди робили «хліб» з розмоченої макухи, висівок проса та гречки, додаючи трохи житнього борошна. Стаднюк розповідає, як селянин розбиває діжку, де раніше зберігав сало, і варить її, щоб добути з дерева залишки жиру. Завдяки цьому родина пообідала так смачно, як ніколи. Інший радянський письмен-ник описує село, де «худоба загинула через нестачу кормів; люди робили хліб з кропиви, а печиво і кашу — з бур'янів» , їли кінські кізяки, бо в них можна було знайти цілі зерна. На початку зими поїли всіх курей, усю худобу, яка ще залишалася. Відтак почали їсти собак і котів. Зловити їх було дуже важко. Вони боялися людей і дивилися на них здичавілими очима. Люди варили їх. М'ясо було жилаве й тверде, голови йшли на холодець.

В одному селі люди вибирали з-під снігу жолуді й робили з них хліб, іноді додаючи трохи висівок або картопляного лушпиння. Партійний чиновник казав членам сільської Ради: «Погляньте на цих паразитів, що вико-пують з-під снігу жолуді! Вони робитимуть що завгодно, тільки б не працювати».

Останні селянські бунти й випадки тимчасо-вого розпуску колгоспів траплялися ще в лис-топаді 1932 року. В одному селі лежала гора трупів тих, хто брав участь в «куркульській демонстрації».

Селяни бунтували тому, що за кілька миль від голодних сіл було чимало зерна. За царату, коли траплялися випадки голоду, не в таких, звичайно, великих масштабах, людям, які