Не все зерно йшло на експорт, відправляло-ся в Аліста чи для потреб армії. В засіках зберігалися великі запаси збіжжя — «держав-ні резерви». Вони призначалися для викорис-тання в екстремальних- випадках, таких, як, скажімо, війна. А голод не був підставою для того, щоб відкрити зерносховища. В Полтавсь-кій області засіки тріщали від зерна.

З молока, забраного, в селян, виготовляли масло на сусідніх заводах, куди мали доступ лише офіційні особи. Масло різали на бруски й загортали в папір, на якому було надрукова-но англійською мовою: «СРСР. Масло на експорт».

Хоч зерно було на місцях, люди вмирали від голоду. Створювалася парадоксальна прово-каційна ситуація, особливо тоді, коли збіжжя гнило просто неба. Величезні гори зерна псувалися на станції Решетилівка Полтавської області. Але його й далі охороняло ОДПУ. Один американський кореспондент «бачив з поїзда височенні піраміди зерна, що курили-ся від внутрішнього горіння».

Картопля також гнила в купах. Неподалік Люботиніа кілька тисяч тонн картоплі лежало в полі за колючим дротом. Коли вона почала псуватися, її передали трестові, що виробляв алкогольні напої. Однак картопля залишилася в полі, де остаточно згнила.

Офіційні власті пояснювали такі випадки «шкідництвом» не лише на полях, а й на елеваторах та в зерносховищах. Одного бухгалтера із зернового елеватора засудили за те, що він розраховувався з робітниками борошном, Через два місяці його випустили, але він був такий виснажений, що наступного дня помер.

У нас є численні свідчення про бунти, мета яких полягала в тому, щоб дістатися до зерна в засіках чи до картоплі на горілчаних заводах. Так, у селі Пустоварівка селяни вбили партій-ного секретаря й захопили картоплю. Близько ста осіб було розстріляно. В селі Хмелів жінки напали на зерносховище. Після придушення бунту троє з них було розстріляно. Як зазначає очевидець, «це траплялося тоді, коли голодні селяни ще мали силу для таких акцій».

У деяких місцевостях люди підпалювали врожай. На відміну від 1930 року ці дії мали епізодичний характер, зокрема через фізичне виснаження селян. Крім того, ОДПУ на той час створило широку мережу сексотів («секрет-них співробітників»), які застосовували найріз-номанітніші методи шантажу та погроз.

Однак бунти спалахували навіть у самий розпал жахливого голодомору. Наприкінці квітня 1933 року жителі села Нововознесенське Миколаївської області спробували захопи-ти зерно, що лежало просто неба і вже почало псуватися. Бійці ОДПУ, які охороняли зерно-сховище, розстріляли селян з кулеметів. У се-лі Сагайдак Полтавської області голодні селя-ни у травні 1933 року напали на зерносховище й почали розносити зерно по домівках. Деякі з них були такі знесилені голодом, що вмерли по дорозі, інших заарештували наступного дня — багатьох розстріляли, решту засудили на п'ять — десять років ув'язнення. Селяни кількох сусідніх сіл навесні 1933 року напали на зерносховища на станції Гоголеве По-лтавської області й набрали в мішки куку-рудзи, яка там зберігалася. Згодом заарешту-вали п'ятьох осіб. Такі дії селян були породжені відчаєм. Багато з них залишали села, як і «куркулі» два роки перед тим.

На межі Росії з Україною було виставлено загони, які не давали українським селянам проникати на територію Росії. Якщо ж хтось усе-таки діставався туди й повертався додому з хлібом, загони хліб забирали, а порушника порядку заарештовували.

ОДПУ не пускало голодуючих і на терито-рію, прилеглу до польського та румунського кордонів. Дані свідчать, що сотні людей було вбито під час спроб утекти через Дністер до Румунії. На шляху українських селян до Північного Кавказу перешкод було менше. Їм щастило роздобувати харчі у віддалених районах Дагестану і в прикаспійських районах.

Улітку 1932 року майже три мільйони селян, залишивши свої домівки, постійно перебували в дорозі. Вони заповнювали залізничні вокза-ли, намагаючись дістатися до міст, шукали заможніші райони. Ось як описує становище, що склалося, один іноземний комуніст: «Бруд-ні юрби запруджують станції: чоловіки, жінки й діти у лахмітті чекають бозна-яких поїздів, Їх виганяють, а вони повертаються — без грошей і квитків. Вони сідають у будь-який поїзд і їдуть, доки їх зженуть. Люди мовчазні й пасивні. Куди вони їдуть? Туди, де пощастить знайти хліб, картоплю, де можна влаштуватися на фабрику чи завод, бо в робіт-ників краще з харчами... Хліб — головна рушійна сила цих юрб. Що можна сказати про крадіжки? Люди крадуть скрізь і всюди...» .З настанням зими становище дедалі погір-шувалося. 20 листопада 1932 року уряд Української РСР прийняв указ, який забороняв видавати селянам зерно на «трудодні» до виконання плану здачі хліба державі.

В іншому указі уряду Української РСР та ЦК ВКП(б)У від 6 грудня 1932 року було названо шість сіл, котрі саботували поставки зерна державі. Проти них вжили суворих санкцій:

негайно припинити постачання товарів, припинити місцеву кооперативну і державну торгівлю, вилучити всі запаси з кооперативних і державних крамниць;

повністю заборонити колгоспну торгівлю: це стосується як колгоспів, так і колгоспників, а також одноосібників;

припинити наданий кредитів, проти боржни-ків вжити й інших фінансових заходів:

очистити кооперативні й державні госпо-дарства від чужих і ворожих елементів за допомогою робітничо-селянського контролю:

очистити колгоспи зазначених сіл від усіх контрреволюційних елементів...

Внаслідок вжитих заходів українські