Як видно, в федеративному устрої, автори „Уставної грамоти” вбачали єдину можливість внести відносний порядок в правлінні величезної країни.

Предтеченский А. В. Очерки отечественно-политической истории России I четверти XIX века. – М.-Л.: АНССР, 1957. – С. 398.

Минаева Н. В. Правительственной конституционализм и передовое общественное мнение России в начале XIX века – Саратов, 1982. – С. 251.

Утворення урядових кабінетів намісництв, обговорення всіх конкретних потреб краю в сеймі повинні були гарантувати правильне і швидке здійснення на місцях урядової політики, впорядкування ведення справ.

Спеціальний останній розділ „Уставної грамоти” був присвячений викладенню принципів організації судової влади. Тут зі всією чіткістю проголошувався основний принцип буржуазного судовиробництва – незалежність суду від інших частин управління. В статті 175 було сказано, що „суди ... і судді ... діють по законам і незалежні ні від якої влади”. Вводилися три категорії судових органів: Верховний державний суд і верховні суди намісництв; апеляційні суди; суди першої інстанції. Привертає а себе увагу стаття 143, згідно з якої сенат крім законодавчих мав і судові функції. Таким чином, заявивши про незалежність суду, „Уставна грамота” на ділі допустила серйозні порушення цього принципу. Фактично законодавча і судова влади були об’єднані в обличчі сенатора. Але слід відмітити, що на місцях це з’єднання категорично відкидалося.

Спеціальний розділ „Уставної грамоти” був присвячений проголошенню громадянських свобод громадян Російської імперії. Проголошувалося свобода слова, свобода віросповідання. рівність всіх перед законом, недоторканість особистості, свобода друку. Приватна власність проголошувалася недоторканою1. Юридичне закріплення норм буржуазного права, мало б надзвичайно важливе значення в ломці феодального устрою, який почався б у випадку реалізації „Уставної грамоти”.

Визнаючи буржуазний характер „Уставної грамоти”, слід підкреслити її патрімоніальний характер. В документі основний принцип всіх європейських конституцій того часу – суверенітет народу, тобто визнання його джерелом державної влади, - був замінений суверенітетом імператорської влади. В статті 12 було сказано прямо: „Государ є єдине джерело всієї в імперії влади:

Мироненко С. В. Страницы тайной истории Самодержавия. Политическая история России I половина XIX века. – М.: Мочель, 1990. – С. 60-61.

цивільної, політичної, законодавчої, воєнної”. Не народ, а імператор в цій хартії був визнаний носієм законодавчої, судової і виконавчої влади. Це є принципово важливим положенням, яке обозначило головний феодальний пережиток „Уставної грамоти” – проникнення імператорської самодержавної влади у всі сфери державного життя. По суті жодне питання в країні не могло бути вирішеним обходячи імператора. За імператором крім всієї повноти виконавчої влади зберігалось право вирішувати практично всі справи в державі. Право монарха на помилування або на втручання у вибори депутатів в парламент на практиці означало порушення проголошеного в проекті Конституції принципу розподілу влади. Без сумніву, обмежуючи державне свавілля, вводячи його в певні законні рамки, проект 1820 року все ж зберігав домінуюче положення самодержавця у всіх галузях державного життя.

Але навіть при всіх недоліках „Уставна грамота”, якщо б вона була введена в дію, означала б новий етап в історії Росії.

А в 1820 році були, здавалося б, всі підстави вважати, що це відбудеться в самий скоріший час1. Доказом цього служить збережений в паперах Новосільцева документ на французькій мові, з заголовком „Досвід введення в грамоту”. Він повинен був по суті явитись маніфестом, який проголошував про „дарування” імператором підданим конституції. Вступ був написаний на тому самому папері, що й російський текст „Установчої грамоти” і, без сумніву складався одночасно з ним. Факт підготовки цих двох документів доказує, що 1820 році Росія була дійсно близька до реального введення, хоча і вкрай обмеженої, але все ж таки конституції2.

Ще в листопаді 1819 року округ з головним містом Тулою були

Мироненко С. В. Страницы тайной истории Самодержавия. Политическая история России I половина XIX века. – М.: Мочель, 1990. – С. 62-63.

Там само – С. 64

включені до генерал-губернаторства А, Д. Балашева. В наказі від 19 січня 1820 року офіційно проголошувалось про створення нової адміністративної одиниці.

Її утворення було натяком на майбутні реформи, початком яких і являлось встановлення генерал-губернаторства. Балашев повинен був отримати інструкцію. спеціально підготовлену для генерал-губернатора. Але її він так і не отримав. Протягом трьох років, отримавши в управління принципово нову адміністративну одиницю, Балашев змушений був практично бездіяти. Лише в березні 1823 року на його ім’я прийшов рескрипт, який не містив ніяких інструкцій, які б дозволили йому ефективно керувати великим краєм. Але рескрипт лиш дозволяв зайнятись перетворенням управління лише в одній губернії. Рескрипт відповідав рішучій відмові самодержавства від конституції. Ситуація, в якій опинився Балашев у спеціально утвореному генерал-губернаторстві, служить ілюстрацією того, як протягом двох послідовних років верховна влада переходила від відстрочок до повної відмови видати цю конституцію1.

Але робота над проектом конституції не була різко припинена. Ще деякий час після 1820 року вона продовжувалась, хоча вже не настільки інтенсивно. Доказом цього свідчить „Загальний Звід предметів, входячих у ІІ та ІІІ книги проекту Органічного регламенту”. Це був намір розвивати в подальшому конституцію „Шляхом видання Органічних регламентів”.

Але вже в кінці 1822 року – на початку 1823 року вибір був зроблений остаточно: самодержавство відмовилось від корінних перетворень в політичній сфері, повернулося до попередньої безперспективної практики часткових змін і підновлень існуючої системи.

Але що ж відбулося? Чому