ДИПЛОМНА РОБОТА

Козацтво в українській історіографії ХІХ –початок ХХст.

Зміст

Вступ..................................................................................................................3

Розділ І. Розділ І. Українське козацтво у дослідженнях

істориків-романтиків першої половини ХІХ ст. ......................................7

1.1. Суспільно-політичні умови розвитку історичної думки в Україні наприкінці ХVІІІ і в першій половині ХІХ ст. .........................................7

1.2. Козацтво у наукових дослідженнях істориків першої

половини ХІХ ст. (“Історія Русів”, Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, І.Срезневський)...................................................................12

Розділ ІІ. Вивчення історії козацтва істориками

народницького напрямку (друга половина ХІХ ст.)..............................26

2.1. Наукові дослідження М.Максимовича,

М.Костомарова та П.Куліша.....................................................................26

2.2. Запорізьке козацтво у науковій концепції Володимира

Антоновича та його учня Михайла Грушевського.................................41

2.3. М.Драгоманов, О.Лазаревський, О.Єфименко та

Д.Яворницький про історію українського козацтва...............................50

Розділ III. Українське козацтво у дослідженнях істориків державницького напрямку …………………………………………...… 60

Українське козацтво в наукових дослідженнях В.Липинського

та С.Томашівського........…………………………………………………60

Козацтво у історіософській концепції Д.Дорошенка

та І.Крип’якевича………………………………………………………...70

Висновки ………………………………………………………………...76

Список використаних джерел та літератури ....…………………….79

Вступ

Актуальність дослідження. Нова доба в розвитку української історичної думки, яку можна вже назвати науковою, розпочинається на зламі ХVІІІ і ХІХ ст. Саме ХІХ ст. вчені характеризують як “вік історії”. Адже то був період, коли всі європейські народи згадали своє минуле й одночасно приступили до створення справді наукової ретроспективи світового розвитку. Що ж до України, то саме в перші десятиліття ХІХ ст. історія тут остаточно відокремлюється від словесності, завершується перехід від аматорства до професійних занять історією.

Українська історична думка впродовж ХІХ – початку ХХ ст. пройшла шлях від романтичного до народницького і далі до національно-державницького напряму (напрям у системі історичної науки означає об’єднання вчених на засадах спільності методологічних принципів та настанов). Особливо історики акцентували увагу на вивченні найяскравішої сторінки історії України – історії козаччини. Зрозуміло, що видатними постатями у цій козацькій епосі виступали Б.Хмельницький, П.Сагайдачний, І.Мазепи і ін. Але наукова спадщина істориків ХІХ– початок XX ст. про цих козацьких героїв ще недостатньо надходить до широкого кола читачів, студентів. Науковий доробок багатьох дослідників ХІХ – початок XX ст. радянською історичною думкою замовчувалася. Ми раніше майже не знали про дослідження анонімного автора “Історії Русів”, Д.Бантиша-Каменського, М.Маркевича, І.Срезневського, О.Єфименко, О.Лазаревського, В.Липинського, С.Томашівського, Д.Дорошенка, І.Крип’якевича та ін. Інколи їх спадщина фальсифікувалася, перекручувалася, цих істориків називали буржуазними, яких прираховували до російської дворянської історіографії. Насправді це все не так, тому у даній бакалаврській роботі спробуємо по-новому подивитись на наукові здобутки цих істориків з історії козаччини.

Об’єкт дослідження – наукові праці українських істориків ХІХ–початок XX ст. романтичного, народницького і державницького напрямку про козацтво.

Предмет дослідження: формування наукового світогляду українських істориків на вивчення козацтва, характеристика ними різних проблем з історії козаччини – поява на українських просторах козаків, їх побут та господарство, заснування Запорізької Січі, козацько-селянські повстання кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст., Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст., вивчення діяльності видатних постатей: Д.Байди-Вишневецького, С.Наливайка, П.Конашевича-Сагайдачного, Б.Хмельницького тощо.

Мета дипломної роботи – об’єктивно проаналізувати науковий доробок українських істориків романтичного (анонімний автор “Історії Русів”, Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, О.Бодянський, І.Срезневський), тнародницького (М.Максимович, М.Костомаров, П.Куліш, В.Антонович, М.Драгоманов, О.Лазаревський, О.Єфименко, Д.Яворницький, М.Грушевський) та державницького( В.Липинський, С.Томашівський, Д.Дорошенко і І .Крип’якевич) напрямків в українській історичній науці ХІХ ст. про козаччину.

Перед собою авторка поставила розкрити такі завдання:

висвітлити суспільно-політичні умови розвитку історичної думки й історичних досліджень в Україні наприкінці ХVІІІ – ХІХ ст.;

охарактеризувати ідейний та науковий світогляд українських істориків ХІХ-початок XXст.;

показати внесок українських істориків ХІХ ст. у вивчення історії козацтва кінця ХV – середини ХVІІ ст.;

порівняти здобутки істориків романтичного, народницького та державницького напрямків у вивчення історії козаччини.

Хронологічні рамки. У дипломної роботі взято за основу вивчення історії козаччини українськими істориками ХІХ-початок XXст. Зокрема, нижньою межею хронології виступає поява козаків в українських степах у кінці ХV ст. Верхня межа – укладення договору Б.Хмельницьким з Росією 1654 року, який кардинально поміняв хід української історії. Однак ми звертали увагу на погляди істориків стосовно попередніх, а також наступних періодів в історії України, визначаючи таким чином причинно-наслідкові зв’язки досліджуваної проблеми.

Стан наукової розробки проблеми. Ми намагалися опрацювати усю наявну літературу з даного питання, що знаходиться в івано-франківських бібліотеках. Звичайно, це було складно зробити, зважаючи на те, що на козацьку тематику література до нас не доходить у силу специфіки нашого регіону.

Тим не менше у полі нашого зору опинились праці самих дослідників ХІХ-початок XXст. Зокрема, наукові розвідки В.Антоновича, Д.Бантиш-Каменського, М.Грушевського, М.Костомарова, П.Куліша, М.Драгоманова, О.Єфименко, Д.Яворницького,В.Липинського,С.Томашівського,Д.Дорошенка,І.Крип’якевича [1-19].

Звичайно, багато українських істориків цікавились наукової спадщиною дослідників романтичного і народницького напрямків української історіографії. Слід виокремити таких істориків: В.Замлинський, Ю.Пінчук досліджував наукову спадщину Миколи Костомарова [34;57]; О.Гуржій, В.Замлинський, В.Кравченко – Дмитра Бантиш-Каменського [26; 35; 45]; В.Галаган, П.Марков, О.Скакун – Олександри Єфименко [23; 57;69]; Я.Дзира, А.Крюков, В.Сарбей – Ізмаїла Срезневського [32; 47; 68]; О.Киян, В.Ульяновський – Володимира Антоновича [41;74]; А.Іваненко, В.Чабан, М.Шубравська – Дмитра Яворницького [23; 46; 49]; Л.Похила – Пантелеймона Куліша [65]; О.Косачевська – Миколу Маркевича [43]; П.Марков, Н.Пономаренко, Г.Сергієнко – Михайла Максимовича [52;64]; М.Марченко, В.Сарбей, Г.Швидько – Олександра Лазаревського [54; 67; 80]; В.Смолій, П.Сохань, Л.Винар – Михайла Грушевського [70;22];І.Гарич, В.Шевчук, В.Смолій, І.Лисак-Рудницький, Я.Пеленський – В’ячеслав Липинський [27;78;71;48;62]; Л.Білецький, Б.Крупницький, В.Ульяновський – Дмитро Дорошенко [46;73]; Н.Халак,В.Потульницький – Степана Томашівського [75;90]; М.Івасюта, О.Пріцак - Івана Крип’якевича [39;66].

Не оминули поза увагою і узагальнюючі праці, де є інформативний матеріал про розвиток історіографічних шкіл в Україні, а також характеристика наукової спадщини кожного досліджуваного історика ХІХ - XXст. Зокрема, слід виділити праці М.Марченка, К.Кондратюка, В.Коцура та А.Коцура, а