Практичне значення дипломної роботи полягає в тому, що основні положення і висновки, а також фактичний матеріал, зібраний авторкою може бути використаний для подальшого дослідження даної теми і суміжної проблематики, застосовані при викладенні курсів історії України, історіографії, історичного краєзнавства, як у загальноосвітніх школах, такі і у вищих навчальних закладах.

Структура роботи обумовлена метою і завданням дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, семи параграфів, висновків та списку джерел та використаної літератури.

Розділ І. Українське козацтво у дослідженнях істориків-романтиків першої половини ХІХ ст.

Суспільно-політичні умови розвитку історичної думки

в Україні наприкінці ХVІІІ і в першій половині ХІХ ст.

Наприкінці ХVІІІ ст. українці перебували під владою двох імперій – Російської та Австрійської. Як і всі імперії, Російська – Романових та Австрійська – Габсбургів являли собою величезна територіальні конгломерати, численне населення яких складалося з етнічно і культурно різноманітних народів. Національна політика в обох імперіях, незважаючи на певні особливості, в цілому мала великодержавний характер. Правлячі кола Росії, як і Австрії, були противниками збереження будь-яких елементів державності чи автономії народів окраїн. Ще у 1796 р. царський уряд замість намісництв створив на Україні губернії з властивою для Росії системою управління. Царизм намагався насильницькими методами ліквідувати будь-які вияви національної самосвідомості українського народу, знищити саму назву “Україна”. Українську мову зневажливо сприймали як місцеве наріччя. Навіть церковні проповіді цензура заборонила друкувати українською мовою. Нівелювалися національні особливості, права й традиції. Російська мова як урядова вживається в судах і в школах. До всього додався соціальний гніт. Катерина ІІ у 1783 р. запровадила кріпосне право в Лівобережній Україні, а її син Павло І переніс його 1796 р. і в Південну Україну [91, с.38-43].

Провідна верства Гетьманщини, козацька старшина ще з часів І.Мазепи переконалася в неможливості фізичного опору. Тим більше, що 1785 р. царизм задовольнив станові інтереси козацької старшини. “Жалувана грамота дворянству” звільнила їх від обов’язкової державної і військової служби. Однак нащадки козацької старшини мусили на підставі родинних документів доводити своє право на одержання дворянства. На початок це не викликало якихось утруднень і до 1790 р. число “нових дворян” серед українців становило до 25 тис. чол. [87, с.9].

У 1797 р. питанням надання дворянства почала займатися Герольдія, що призвело до значної тяганини в цих справах. На початку ХІХ ст. Герольдія взагалі відмовилася визнавати колишню службу в гетьманській державі як підставу для надання дворянства. Це викликало хвилю протестів і невдоволених серед української шляхти. У родинних архівах почався пошук грамот польських королів, царських указів та інших документів, аби довести, що старшинські титули визнавали і Польща і Росія. Таким чином, виникає значний інтерес до історії серед провідної верстви українського суспільства, що послужило поштовхом до розвитку історичної думки та до національного відродження на Лівобережжі [85, с.200-204].

Серед козацької старшини не всі діяли тоді з меркантильних інтересів. Були й такі, хто вже мав дворянство, але обстоював свої права не з матеріальних, а з моральних міркувань. Носії цього локального патріотизму були прихильними до минулого свого краю і критично налаштовані до сучасного. Вони хотіли зберегти місцеву правову систему, що базувалася на Литовському статуті, відродити козацьке військо. Вони стали яскравими виразниками тих почувань, які охоплювали тодішніх українських патріотів перед руїною власної державності, і їхньою заслугою стало те, що вони прагнули зберегти історичну традицію та пам’ять про кращі часи рідного краю.

На тогочасну українську історичну думку, як і на весь процес національно-культурного відродження, значний вплив мали політичні ідеї, що напливали з Західної Європи. Французька революція кінця ХVІІІ ст. ліквідувала владу монархії і старої аристократії, поширила поняття нації на всі суспільні верстви. Джерелом суверенітету нації проголошено народ. Ядром держави стала не правляча династія, а нація в новому розумінні. Національний характер оголошувався народним атрибутом усього народу, а не окремої верстви [86, с.147-148].

Разом з тим, реакція на французьку революцію й наступну “епоху війн” в Європі викликала обмеження інтелектуального впливу Просвітництва, яке до небачених висот підносило віру у суспільний прогрес, що спирається на могутній людський розум. Дійсний хід заперечував таку віру. Драматичні колізії розвіяли образ настання “царства Розуму”. Ідеальні розумові конструкції минулого і майбутнього виявились “писаними по воді”.

Усе це зродило розчарування у раціоналізмі, підважило оптимістичну візію Людини і Прогресу. Погляди інтелектуалів звернулися до минулого – насамперед з намаганням знайти відповіді на складні питання про неспроможність “людського розуму”, про причини драматичних суспільних конфліктів кінця ХVІІІ ст. Часи середньовічного станового суспільства, віддаленого уже кількома поколіннями, з позицій історичної ретроспективи видавалися “кращими”, “спокійнішими”. Треба було знайти відповіді на причини порушення колишньої “гармонії” і, водночас, пильніше придивитися до феномена людини, побачити – що саме, окрім розуму, спонукає її до дії [87, с.11].

Філософське осмислення минулого і сьогодення породило на початку ХІХ ст. своєрідний інтелектуально-культурний феномен – романтизм, який охопив широкі сфери мислення й творчості. У першій половині ХІХ ст. він просякнув більшість європейський історіографій. Романтизм був неоднорідним явищем. Йому були властиві ідеалізація минулих “спокійних” періодів історії, з яких на першому плані стояло середньовіччя як час станової гармонії й ідеологічної стабільності; зміщення центру ваги з особи до спільноти – “народу-нації”, яка