Історик детально висвітлив не тільки хід військових дій, але й показав ті перетворення у військовій та адміністративних сферах, що привели до утворення української Гетьманської держави. М.Костомаров вірно підмітив, що Б.Хмельницький поділив не лише військо, а й визволену територію України на полки. Полковник, осавул, суддя на території полку тримали в руках військову, адміністративну та судову владу. Полки ділились на сотні з власними канцеляріями. Дослідник звернув увагу на те, що старшина вибиралась і зміщалась на військових радах вільними голосами, а пізніше її затверджував гетьман. Паралельно з козацькою існувала і розвивалась, як оказав М.Костомаров, міська адміністрація. Міські власті теж були виборними. Судова частина була відділена від адміністрації.

В історичній літературі по-різному трактуються погляди М.Костомарова на особу Б.Хмельницького. одні історики пишуть, що він негативно ставився до діяльності гетьмана, інші – дотримуються протилежної думки.

Насправді, на нашу думку, міркування М.Костомарова досить зважені. Не гетьман був дійовою особою, писав учений, а народ, не він підняв нард до повстання, а суспільна необхідність вивела Б.Хмельницького з бездіяльності. Так само, виконуючи волю народу, гетьман скликав 8 січня 1654 р. загальну раду в Переяславі. Історик показав, що для визначення правового і політичного становища України після входження її до складу Російської держави на початку березня 1654 р. прибули в Москву (з договірними статтями) посли Б.Хмельницького. і не його провина, що ці статті пізніше було знехтувана російською стороною. За М.Костомаровим, цей діяч зовсім не був одним із тих рубак, яким необхідним була війна, як рибі глибінь підводна, як птахові широчінь піднебесна. Це була людина політична, муж ідеї [58, с.128].

У 70-х – на початку 80-х рр. ХІХ ст. М.Костомаров поглиблює погляди на історичну роль Б.Хмельницького до визнання за ним мети “... дати своїй Україні повну незалежність, хоча не міг сам відмовитися від засвоєного з юності ідеалу шляхетського ладу”. Історик розвіяв легенду, буцімто Б.Хмельницький воював з Польщею за особисті образи [58, с.131].

Оригінально пояснював історик події 1654 р., тобто процес входження України в склад Російської держави. На його думку, гасло віри підвело українців і замість свободи вони одержали в середині ХVІІ ст. нову московську неволю. Українці не того шукали у Москви, що їх там спіткало, – це М.Костомаров визнає [9, с.235].

Проти волі України та її суспільних верств обидві Русі об’єдналися в одній Росії, а це відзначає М.Костомаров, суперечило честолюбним задумам гетьмана Б.Хмельницького. І сам народ, хоча й пам’ятав колишню єдність, не міг з’єднатися з “московитянами” щиро, по-братськи. Звичаї, мова, поняття – все змінилося впродовж віків. Беручи стільки століть участь у безперервних битвах поляків з “мосоквитянами”, українці звикли вважати останніх народом неприязним. “Правління московське, упорядковане, самодержавне, було, – роз’яснює М.Костомаров, – дуже незгідне з вільними ідеями українців, що звикли і в Польщі, і в своїй Гетьманщині вбачати анархію. Всі тремтіли за свої права: козаки знали розум і замилування до порядку московського государя, були впевнені, що цар не буде з ними сваритися й миритися, як польські королі, не надаватиме їм десятки приємних привілеїв і конституцій, з яких жодна не поправить їхнього становища. Духовенство боялося за свою незалежність, страхалося піддання під московського патріарха; одним словом, все відштовхувало тодішніх малоросіян від московського престолу. Але зате була ідея, що надихала всю масу народу, ідея котра могла відігнати всякі побоювання, – віра. Православ’ю загрожувала біда, а православ’я було для українців дорожче понад усе, всі бачили, що тільки одне об’єднання з Московщиною могло захистити його. Ця ідея переборола будь-яку упередженість, будь0яке народне честолюбство. Українці присягли цареві, але присягли йому тільки тому, що він і народ його сповідували святу східну віру” [9, с.237].

“... Однак історик, – зазначає М.Костомаров, – даремно шукатиме тієї поетичної сторони, що повинна була відобразити це братерське єднання. Найгостріші вияви народної недовірливості, вимушена присяга, потайна ворожнеча, надія та обман, – характеризують цю епоху. Хмельницький не думав щиро піддаватися цареві. Він хотів цим підданством лише налякати Польщу, заплутати Росію, а потім скористатися обставинами для своїх честолюбних планів. Народ присяг лише тому, що Білоцерківська угода могла приборкати його віру, і лише після запевнень московського уряду, що права його будуть збережені вічно. Таким чином унія, зрушивши народ і викликавши в нього страх за віру, призвела до того, чого прагнули царі від Івана ІІІ і чого б вони не досягли без неї” [9, с.238].

Багато уваги присвятив козаччини і соратник Т.Шевченка та М.Костомарова Пантелеймон Куліш (1819-1897 рр.) [11; 65]. Вразливий і запальний вдачею П.Куліш у другій половині 70-х років починає різко розходитися з поглядами із своїми земляками і сперечатися з ними, заперечуючи загальноприйняті серед українського освіченого громадянства міркування, нівелюючи те, що вважалося мало не за національні святощі. Йшлося про минуле України. П.Куліш і раніше не раз висловлював критичний погляд на козаччину. На противагу Т.Шевченкові, котрий ідеалізував козаків як борців за волю народу, П.Куліш уже в своїй “Чорній Раді” з більшою симпатією говорить про представників культурного класу козацької