Д.Дорошенко з цього приводу зауважив, що “саме в той час у його душі стався якийсь перелом, повставали наміри повні суперечностей його власним поглядам, що їх додержувався він раніше, коли він обривав помалу свої громадянські й особисті зв’язки і починав нові, які немало дивували усіх, хто його знав і звик дивитись на його, як на проводиря українського національно-демократичного руху“. П.Куліш готує тритомне історичне дослідження “История воссоединения Руси”, в якому прагне документально обґрунтувати ідею історичної згубності народно-визвольних рухів і піднести культуротворчу місію польської шляхти, ополяченого українського панства і російського царизму в Україні [65, с.76].

Від раннього романтичного захоплення козаччиною П.Куліш приходить у своїх історичних творах “История воссоединения Руси” (1874-1877 рр.), “Отпадение Малороссии от Польши” (1888-1890 рр.), “Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року” до переважно негативної оцінки козацько-селянських повстань та їх проводирів. Він засуджує оспівування козаччини у фольклорі й літературі, вивищує культуроносну місію польської шляхти й російського царизму щодо України. Озлоблена стихійна сила темної, дикої “черні”, вважає П.Куліш руйнує культуру, досягнення цивілізації [65, с.76].

Негативні риси тогочасного козацтва, за П.Кулішем, є виявом здичавіння нащадків русичів давньої княжої доби під впливом іга “чінгісхановичів”, втрати українським народом колишнього високого культурного рівня в умовах тодішнього і пізнішого чужинського поневолення. З різних причин у Кулішевих оцінках змісту, характеру боротьбу відомих провідників українського визвольного руху (К.Косинський, С.Наливайко, П.Павлюк, Я.Острянин) переважають негації.

Тенденційно спотворені характеристики цих та інших козацьких діячів запозичені П.Кулішем з польських і російських джерел. Загалом на його історичній концепції позначився вплив праць російського історика С.Соловйова з їхнім великодержавницьким тлумаченням історії України. М.Грушевський зазначав, наприклад, що П.Куліш продовжив ультрадержавний погляд С.Соловйова на козаччину як “елемент руїнний, протигромадський і протидержавний, що не хотів працювати, а бажав жити чужим коштом [65, с.76].

Чимало негативного бачимо в Кулішевих оцінках Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького і самого гетьмана. П.Куліш дорікає Б.Хмельницькому, що той не використав державотворчих традицій, “культурних інстинктів давніх русичів і розіграв роль стихійної сили, яка зникає без благотворного сліду після руйнівної своє дії... ні в його народові, ні в ньому самому не було всеперемагаючої творчості, яку проявив в собі народ великоруський разом з урядом, який виражав його дух відносно перетворення руйнівної козацької сили в державно-будівничу” [65, с.77].

Вважаючи козаччину незаперечно руйнівною силою щодо державності і культури, П.Куліш пояснює закономірність виникнення й дії козаччини потребою “анти культурного протияддя” проти впровадження в Україні польсько-римської “політичної культури”.

З історичних праць П.Куліша останніх десятиріч постає суперечлива постать гетьмана Б.Хмельницького. “Серце поляка, – пише він, – стикається на думку про цю демонічну особу...”. Однак при всьому суб’єктивізмі характеристик П.Куліш зазначає, що Б.Хмельницький “показав на поляках” силу українського генія, що з гетьманових “стратегічних, організаторських і політичних здібностей скривджені від них дивуються більше, ніж ми, які восторжествували над ними”. Б.Хмельницький виступає у творі П.Куліша як мудрий державний діяч, надзвичайно активна, ініціативна, гнучка міжнародна політика гетьмана виявляється в налагодженні й розумному використанні взаємовигідних зв’язків з Росією, Туреччиною, Кримом, Швецією, Волощиною [65, с.78].

Мудрість Б.Хмельницького, означає П.Куліш, виявляється і в тому, що “він був оточений вже не одними грубими противниками панства, алей такими людьми, які могли б служити радниками завойовнику, котрий не цурається громадянських та економічних устремлінь” .

У монографії “Отпадение Малороссии от Польши” П.Куліш трактує суть і значення приєднання України до Росії з позицій російської історіографії – як вимушене історичними обставинами добровільне “московське підданство”, яке було єдино правильною для України акцією і стало, мовляв, фактором її подальшого благополуччя, оскільки Москва підпорядкувала “безладне життя” українських козаків “своїм суворим, недалеким від жорстокості порядкам”, хоча “московське підданство було однаково ненависне і такій покозаченій шляхті, як Хмельницький і Виговський, і таким старинним козакам, які були виховані в дусі особистої шляхетської свободи”. Тобто, на думку П.Куліша, українці відроджували свій колишній досвід державотворення і набували нового досвіду завдяки підданству Росії [65, с.77].

У своїх творах П.Куліш передусім наголошував на потребі врятування і плекання двох святинь української нації, що зазнають трагічних випробувань і втрат: історичної пам’яті народу та його мови. Задля їх порятунку П.Куліш одержимо працював упродовж свого більш ніж півстолітнього творчого життя. Принципове значення його історичних та художніх праць полягало насамперед у тому, що він відновлював в українському народі історичну пам’ять про своє право на власну самостійну соборну державу [86, с.222].

2.2. Запорізьке козацтво у науковій концепції Володимира Антоновича та його учня Михайла Грушевського

Постать Володимира Антоновича (1834-1908 рр.) як ученого і ще більше як громадського діяча досить складна і суперечлива [1; 2;41]. Але загалом його невтомна, наполеглива праця є взірцем виконання професійного та громадського обов’язку. Ми бачимо перед собою невтомного шукача історичної істини, дивуємося з фантастичної працездатності вченого. Поваги заслуговує та послідовність, з якою він стверджував і протягом усього свого життя обстоював свої