Український народ не був у ті часи на такому рівні розвитку, коли шляхом праці інтелекту відкидають вироблені історією форми побуту і утверджують нові, кращі за попередні. Без достатньої освіти й культури, на думку В.Антоновича, не може витворитися ідея нових громадських форм, не може вирости нова політична форма суспільного устрою. Тому робив помилки Б.Хмельницький, тому й сама Хмельниччина не привела до створення нових суспільних форм життя, які були б кращими й поступовішими в порівнянні з попередніми. Дехто із сподвижників, послідовників і наступників Б.Хмельницького, на думку В.Антоновича, намагався стати на ґрунт демократичний, спираючись на народний інстинкт, але недостатня громадська підготовка народу не дала діячам навіть змоги як слід сформулювати свої устремління. Ці діячі мусять або, як Мартин Пушкар і Іван Попович, впасти в нерівній боротьбі, або приневолені зробитись демагогами, як І.Брюховецький, або, нарешті, після неймовірних зусиль мусять, як П.Дорошенко, визнати свої прагнення нездійсненними [74, с.54].

Як дослідник історичного минулого, В.Антонович найбільшу увагу зосередив на історію українського козацтва, гайдамацькому рухові, соціальних та церковних відносинах, на історії Литовської держави. Вже в першому виданні історичного характеру – “Актах о казаках”, більшість з яких була почерпнута з Київського центрального архіву й опублікована в “Архиве Юго-Западной России” з великою вступною передмовою, В.Антонович виступив як представник позитивістського документального напряму в підході до історії України [86, с.236].

Загалом історик ігнорує життя й діяльність окремих осіб та суто політичні проблеми. Натомість його увагу привертають масові суспільні явища. Такий підхід був зумовлений тим, що в другій половині ХІХ ст. в історичній науці під впливом позитивістського напряму в філософії виникла тенденція до активнішого вивчення соціальної історії, й В.Антонович, котрий під її вплив, усю свою увагу зосередив на збиранні та обробленні актового матеріалу [41, с.75].

Отже, В.Антонович як історик та ідеолог українського національного руху другої половини ХІХ ст. вирішив такі теоретичні завдання, які, власне, довершили конституцію українського народництва: поєднав проблему тисячолітньої тяглості української історії з ідеєю про споконвічне існування громади – як органічно української форми організації народного життя. Громада, яка, за В.Антоновичем, була найсуттєвішим явищем суспільного життя демократичної України-Руси, перетривавши литовську добу, зродила козацьку суспільну формацію [87, с.116].

Ще одна ключова проблема в рамках вивчення історії козаччини привертала увагу В.Антоновича, проблема яка, здавалося, однозначно свідчила про меншовартість українців, їхню одвічну залежність від росіян і поляків. Це проблема державності. Чи був В.Антонович без державником? Чи він дійсно не хотів української держави? Хотів і бажав, але не бачив близьких перспектив її реалізації, та й логіка нового народницького українського міфу зводила нанівець усі спроби успішного вирішення на теоретичному рівні цієї проблеми. Громадівська теорія в цьому питанні ставила непереборний бар’єр.

Роль В.Антоновича історика добре визначив О.Гермайзе: “Антонович є передусім творець національно-української демократичної концепції України. Правда, незакінченої й довершеної пізніше: і тут Антонович самобутній мислитель, оригінальний вчений і творець нових ідей. Спроба створення української концепції історії України – головна заслуга Антоновича” [26, с.124].

Михайло Грушевський (1866-1934 рр.) посідає виняткове місце у вітчизняній історіографії [4; 22; 70]. Його можна назвати найвидатнішим істориком України. На думку Л.Винара, Михайло Грушевський належить до унікальних і найвизначніших постатей в Україні і, побіч Тараса Шевченка та Івана Франка, творить “всеукраїнську трійцю” культурного й національно-державного відродження української нації [22, с.35].

На формування світогляду молодого М.Грушевського, мали вплив історичні праці В.Антоновича, М.Костомарова, М.Максимовича, М.Драгоманова. З цього приводу у споминах М.Грушевський писав: “Мій світогляд формувався в поміркованім ліберальнім напрямі з народницькими ухилами, з культурно-національною закраскою” [70, с.ХIV].

Творча спадщина М.Грушевського охоплює понад 2 тис. бібліографічних одиниць, з яких більшу частину становили його наукові, науково-популірні і публіцистичні статті, присвячені різним періодам і ділянкам української історії, зокрема і козаччини. Зрозуміло, що проаналізувати всі праці з історії козаччини у даній роботі просто неможливо. Тому зупинимось на головні праці вченого, багатотомній “Історії України-Руси”, у якій, до речі, найповніше відбито його історичні погляди [70, с.ХХІІІ].

Широка джерельна база, врахування праць попередників, а також використання матеріалів суміжних галузей науки – археології, лінгвістики, соціології, фольклору дали авторові можливість створити багатогранну, хоча й неоднозначну, але водночас цільну наукову концепцію історії одного із східнослов’янських народів – українського. Навколо багатьох питань, порушених М.Грушевським на сторінках цієї праці, уже на той час точилися гострі суперечки, не вщухають вони й сьогодні. Проте, як зауважують у вступній статті до сучасної публікації “Історії України-Руси” В.Смолій і П.Сохань, ця праця – “Велике надбання української історіографії, своєрідний синтез знань кінця ХІХ – початку ХХ століть” [70, с.ХІХ].

В основу “Історії України-Руси” М.Грушевський поклав власну оригінальну концепцію наукового дослідження. На відміну від пануючої в офіційній російській історіографії схеми розвитку історичного процесу (за М.Карамзіним, С.Соловйовим, В.Ключевським, М.Погодіним), М.Грушевський розробив власні підходи до вирішення цього питання. В узагальнюючій формі вона викладена у статті “Звичайна схема “русской” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства”, надрукованій 1904 р. в журналі “Статьи по славяноведению”. Головною тут є теза про те, що “общерусской” історії не було й не може бути, як нема “общерусской” народності. Може бути історія всіх “руських народностей”, якщо хтось хоче їх називати, або ж – історія східного слов’янства. Вона й повинна стати на місце