“Історія України-Руси” базується на науковій схемі східноєвропейської історії М.Грушевського і є першою фундаментальною науковою історією України, в якій проаналізовано багатовимірний шлях розвитку українського народу від його початків до 1657 р. включно.

Одним із фундаментальних питань, яке поставив і розв’язав М.Грушевський на сторінках “Історії України-Руси”, було питання появи та розвитку українського козацтва, його місце в розвитку історії українського народу. Насамперед історик з’ясовує роль внутрішніх і зовнішніх факторів, які зумовили появу козацтва (до перших він відносить посилення феодального гніту, який виштовхував з суспільного середовища різні верстви населення, передусім селян; до других – загрозу спустошливих вторгнень на українські землі кримських татар). М.Грушевський дотримувався точки зору, що козацтво – це продукт усього попереднього соціального та економічного розвитку українського народу. Своєрідним прототипом козацтва вчений найперше вважає кочове населення степових районів періоду Київської Русі. По-друге, М.Грушевський дотримується “уходницької” теорії виникнення козацького населення, не заперечуючи, однак, ролі втеч селянських мас як соціального фактору, що сприяв чисельності козацтва. Водночас історик підкреслював, що в цьому процесі брали участь й інші категорії населення – бояри, міщани, дрібна шляхта. По-третє, за його спостереженнями козацтво пройшло тривалий еволюційний шлях у своїй історії. Виникнувши як явище побутове, воно поступово набувало нової якості, перетворюючись в окремий стан із своїми правами та привілеями [4, Т.8, с.112].

М.Грушевський надзвичайно високо оцінює місце та значення козацтва в історії українського народу. Він пише, що воно мало “всенародне значення”, було “носієм і виразником національних устремлінь українського народу”. Принципово є думка автора про конструктивну роль козацтва в різних сферах історичного розвитку України, як всупереч політиці Речі Посполитої колонізувало й освоювало територію “дикого поля”, захищало рідну землю від татарських орд і, нарешті стало тим ґрунтом, з якого “наростала соціяльна опозиція українських мас і національна енергія українського елементу, що спасала від розкладу і загибели українське житє” [70, с.ХХVІІ].

Окремо розглянута проблема заснування та розвитку Запорізької Січі. М.Грушевський оцінює це явище як важливу подію в історії козацтва, що істотно розширила його політичний світогляд, вивела на дорогу міжнародного життя. Запоріжжя, – на думку вченого, стало “огнищем козацької сили, солідарності, організованості” [70, с.ХХVІІІ].

Серед багатьох проблем, порушених і розроблених М.Грушевським на сторінках “Історії України-Руси”, особливе місце належить Визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького. вчений аналізує комплекс причин, які зродили цей могутній народний вибух, показує джерела формування та соціальний склад повстанського табору, описує військові битви, оцінює зміст укладених договорів та угод, хоча не завжди оцінки бувають однозначними й категоричними. Оцінюючи Переяславський договір і т.зв. Березневі статті 1654 р. Б.Хмельницького з російським царем, М.Грушевський кваліфікує їх юридично-правовий аспект то як протекторат, то як тимчасову угоду, то як військовий союз [22, с.56].

Щодо наступного етапу взаємовідносин Б.Хмельницького з російським царем (1654-1657 рр.), то історик звертає увагу на суперечності, що виникали між двома сторонами, показує самодержавну політику царизму щодо України.

У ІХ томі М.Грушевський намагався всебічно характеризувати постать, погляди та плани Б.Хмельницького, причому його оцінка діяльності гетьмана, як підкреслюють уже згадані сучасні українські історики В.Смолій та П.Сохань, то “піднесені і цілком справедливі, то упереджені і далеко не схвальні”. З окремими можна погодитися, інші не приймати або заперечувати. Важливіше інше – це була видатна особа в українській історії, діяльність якої відбивала як загальнонародні, так і вузькостанові інтереси, яка зробила справжній прорив у формуванні соціальної політики, об’єднала в один повстанський табір найрізноманітніші соціальні сили, організувала та спрямувала їх на повалення влади польської шляхти в Україні, стояла біля джерел створення Української держави.

Загалом аналіз наукового доробку вченого засвідчує, що є всі підстави вслід за О.Оглоблиним і Л.Винаром твердити: від часу написаних перших томів “Історії України-Руси” і далі М.Грушевський поступово еволюціонував, а в його історіографічній творчості є і “народницькі”, і “державницькі” елементи [22, с.62].

2.3. М.Драгоманов, О.Лазаревський, О.Єфименко та Д.Яворницький про історію українського козацтва

Михайло Драгоманов (1841-1895 рр.) увійшов в історію насамперед як видатний український мислитель і політичний діяч [ 6; 26; 61;]. Одночасно він був непересічним істориком, який залишив помітний слід у вітчизняній історіографії. Могутня й неординарна, складна та суперечлива постать ученого була в центрі громадського й культурного життя України впродовж кількох десятків років ХІХ століття, викликаючи палке захоплення і пошану в одних, ворожість і ненависть в інших. Людина широких інтересів і глибокої ерудиції, чутлива до суспільних реалій, М.Драгоманов жив, творив і діяв у конкретних історичних умовах, розвиваючись і змінюючись разом з ними, залишаючись на незмінних позиціях лише в основних своїх світоглядних переконаннях послідовного демократа і гуманіста [61, с.101].

Праці М.Драгоманова засвідчують, що він дотримувався думки про еволюційний розвиток суспільного життя (“Порядки ростуть, а не робляться”). Той же еволюціонізм давав драгоманівській історіософії змогу постійно відчувати мінливість історичного процесу, відсутність в ньому чогось постійного, застиглого, нерухомого. Критерієм оцінки історичних явищ для М.Драгоманова була гердерівська ідея поступу. В магістерській дисертації “Питання про історичне значення Римської імперії і Таціт” та інших своїх працях він не раз виголошує гарячі тиради про поступ в історії і висловлює віру в той поступ [26, с.124].

Залежно від власного соціологічного розуміння історичного процесу М.Драгоманов будує історичну методологію, що була новим словом в тогочасній українській історичній літературі. М.Драгоманов дотримувався у своїх історичних творах порівняльного методу і не раз критикував тогочасних українських істориків саме за відсутність у їхніх