Тонко підмітивши хиби в історичних працях П.Куліша М.Драгоманов для їх усунення рекомендував йому використати метод порівняльних студій. “Куліш, – писав М.Драгоманов, – один з найбільших наших національників і козаколюбців, став дуже гостро нападати на наше козацтво, називаючи його чистим розбишацтвом, похваляти польських панів, які не хотіли терпіти козацтва, та Петра І і Катерину ІІ, що зруйнували Січ й т. ін.”. “Розбишаками вийшли козаки в д.Куліша, між іншим, через те, що він, як звичайно наші вчені, огляда історію без порівняння з історією других народів. Тим часом в історії західноєвропейських народів можна знайти факти, з котрих методом д. Куліша можна довести, що всі корпорації й класи – рицарі, міщани, студенти, навіть монахи, а нарешті й інституція королів – були розбишаки, і всі революційні рухи, як і державні війни, були розбоями” [61, с.104].

М.Драгоманов порівняно мало працював над темами суто історичними (зокрема, над історією козаччини), але, незважаючи на це, майже у всіх своїх численних публіцистичних , літературних та етнографічних працях він висловлює той чи інший погляд на минуле в цілому, або на певну епоху, окреме історичне явище. Торкаючись у своїх працях того чи іншого періоду української історії, М.Драгоманов завжди порівнює його з історією інших країн та народів, а також оцінює історичні події із своїх позитивістських принципів та світоглядних засад [61, с.105].

Інтерес викликають погляди М.Драгоманова на козаччину. Він рішуче заперечує погляд на козаків, який визнає їх розбишаками. В козаччині М.Драгоманов вбачає два позитивні моменти: 1) протест проти тяжких для народу суспільних порядків і 2) колонізаційний та оборони Руської землі від чужинців [61, с.105].

На думку історика, українське козацтво в свою кращу пору прийняло до своїх лав не лише простих селян та міщан, але й освічені й культурні верстви українського народу, і цим піднесло свідомість учасників національно-визвольних змагань. Допомагало й те, що боротися українським козакам, на відміну від російських довелося проти чужої, а не своєї держави. Отже боротьба українського козацтва з польською державою була “боротьбою принципів”, тоді як бунти й виступи великоруського козацтва залишалися виключно “боротьбою інстинктів”. В боротьбі з Туреччиною українські козаки, на думку вченого, виступали представниками самостійної народної політики [61, с.106].

М.Драгоманов високо оцінював політичний устрій. Який виробило українське козацтво. “Козацькі республіки старої України були набагато ближчими до ідеального політичного устрою, ніж та російська імперія, в якій благоденствує Україна в даний час. Ці республіки мали свої недоліки і в минулому, – але все-таки вони були республіками, все-таки, наприклад, Запоріжжя являло вповні демократичну общину і при цьому зовсім не виключно військову і навіть розбійницьку, зовсім не дику, як завгодно стверджувати офіційним історикам польським (Шуйський) і московським (Соловйов), все таки в гетьманщині сотня була, по крайній мірі в принципі, самоврядною волостю, полк таким же повітом, а вся Гетьманщина такою ж областю, в якій поступово вироблялися форми загальнонародного представництва” [6, с.12].

Виходячи із свого розуміння української історії, тісно поєднуючи європейську думку із здоровими традиціями українських мас, будував М.Драгоманов і своє розуміння суспільної ідеології, і свою політичну діяльність.

З 60-х рр. ХІХ ст. починається плідна наукова діяльність Олександра Лазаревського (1834-1902 рр.) як історика України [54; 67; 80]. Його наукова спадщина охоплює близько 450 наукових праць. Хоча предметом дослідження О.Лазаревського була історія селянського життя, економіки, соціальних відносин на Лівобережній Україні другої половини ХVІІ ст. і ХVІІІ ст. (а цей проміжок часу козацької історії не входить у наше поле вивчення), все ж він торкався історії Хмельниччини середини ХVІІ ст. О.Лазаревський переглянув архіви Малоросійської колегії при Чернігівському губернському правлінні, Чернігівської казенної палати та Чернігівського дворянського депутатського зібрання [80, с.130].

Вихідним пунктом його досліджень були роки Визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького. Історик, хоча спеціально й не займався дослідженням національно-визвольної війни українського народу, все ж висловив низку слушних зауважень щодо її характеру, відзначив позитивний вплив цієї події на соціально-економічний і політичний розвиток України. Ворогами українського народу виступали, на думку історика, “пани з чужою релігією, з чужою мовою”. Це була “боротьба за свободу від усяких утисків польських панів”. До Визвольної війни середини ХVІІ ст. О.Лазаревський навіть вживав термін “революція Б.Хмельницького” [80, с.131].

З великою повагою писав О.Лазаревський про Б.Хмельницького, називаючи його “найкрупнішою особою малоросійської історії”.

Значна частина істориків пояснювала участь Б.Хмельницького у Визвольній війні в ролі провідника народного руху його приватними міркуваннями: він нібито хотів помститися польським панам лише за свою особисту образу. Тим самим вони незаслужено принижували Б.Хмельницького як історичного діяча. До честі О.Лазаревського слід зазначити, що він, навпаки, підкреслював мотиви, які й покликали його стати на чолі визвольного руху українського народу. “З одного боку, тягар польського ярма, а з другого боку, пряма мета всіх дій Хмельницького – зняти з народу це ярмо – запалили руський народ у половині ХVІІ ст., і його повстання тоді стало загальним, писав О.Лазаревський. про увагу історика до постаті гетьмана свідчить той факт, що на сторінках “Киевской старины” він помістив вісім публікацій і повідомлень, що спеціально присвячувалося Б.Хмельницькому [80, с.131].

Особливу увагу О.Лазаревського привертало питання про соціальні наслідки Визвольної війни середини ХVІІ ст. Історик відзначив факт ліквідації під час повстання великого магнатського і польсько-шляхетського землеволодіння, яке було переважаючою формою земельної власності на Лівобережній Україні в період панування там шляхетської