“З вигнанням поляків в Малоросії не стало крупних поземельних власників...”, – такими словами починав О.Лазаревський історію селянства Лівобережної України, викладену ним у книзі “Малороссийские посполитые крестьяне. 1648-1783 гг.”. “Земля, що належала перед тим польським панам, тепер – в певний момент залишалася у фактичному володінні тих, хто її обробляв,” – писав О.Лазаревський [80, с.132].

Селяни й козаки під час війни захопили багато земель, які належали доти польським магнатам і шляхті. “Народ вирішив, – вказував О.Лазаревський з цього приводу, – що колишні кріпосні на земельні маєтки “козацькою шаблею скасовано”. На думку історика, в результаті переможного закінчення Національно-визвольної війни в Україні не стало привілейованого стану, а залишилося тільки поспільство, народ. Таким чином, за твердженням О.Лазаревського, після переможного закінчення Національно-визвольної війни, населення Лівобережної України становило масу вільного народу. Історик зазначав, що козацька старшина при Б.Хмельницькому не користувались привілеями і тільки згодом зайняла привілейоване становище. На думку О.Лазаревського, після вигнання з Лівобережної України польських магнатів і великої шляхти, “початкова земельна власність у Малоросії виникла на праві вільного займу земель (займанщина)” [67, с.68].

На відміну від своїх попередників і багатьох сучасників, українська дослідниця Олександра Єфименко (1848-1918 рр.) не обмежувалася “вузькою” тематикою [7; 23; 51; 53; 69]. Діапазон її творчих інтересів був надзвичайно широким і свідчив про великі потенціальні можливості. Упродовж 80-90-х років ХІХ ст. в журналі “Киевская старина” О.Єфименко опублікувала більшість своїх праць, відкривши багато яскравих і ще тоді малодосліджених сторінок українського народу. Але у творчій спадщині О.Єфименко особливе місце займає “Історія українського народу” – синтетичний, узагальнений виклад історичного процесу в Україні від давніх часів і до кінця ХІХ ст. Про історія створення цієї праці О.Єфименко говорить у передмові до першого її випуску: “Я вважала своїм обов’язком відгукнутися на програму, яку обнародував у 1896 р. журнал “Киевская старина” і яка передбачала створення монографії не тільки розрахованої на вузьке коло спеціалістів, але яка б відповідала інтересам і потребам широкої публіки” [69, с.36].

Торкались дослідниця і проблем історії козаччини, матеріал якої знадиться у п’ятому і шостому розділах цієї книги. Зокрема, свій погляд О.Єфименко висловила на історію походження українського козацтва. Як відомо, В.Антонович розглядав козацтво як залишки давніх слов’янських общин. Козаки ж в оцінці О.Єфименко – холопи, утікачі, кріпосні селяни, які об’єднувалися в союзи, братства, вибирали собі отаманів, мали таким чином управління і суд. О.Єфименко зазначає, що “козак... одночасно і воїн і вільний хлібороб”. Вона критикує тих істориків, які бачили в козацтві тільки негативні сторони. Але такі історики, заявляла вона, “не знищать значення того, що козацтво стояло на передовому посту, захищаючи європейський елемент людства від азіатського, християнства від мусульманства, культуру праці від культури рабської” [ 23, с.411].

Багато яскравих сторінок написала О.Єфименко про мужність, відвагу і героїзм козаків, які здійснювали походи проти кримських і турецьких нападників; козак втілював у собі мужність, силу і волелюбність страждального народу.

На противагу деяким історикам свого О.Єфименко вважала Хмельниччину не козацькою смутою, а революцією, справедливою боротьбою проти польського гніту, яка охопила всі прошарки населення. Високу оцінку давала історик керівникові Національно-визвольної боротьби українського народу – Б.Хмельницькому, підкреслюючи, що гетьман користувався великим авторитетом серед козаків і селян за свій багатий досвід, розум і даровитість. В її трактуванні Б.Хмельницький – вождь українців, людина, наділена багатьма чеснотами і високими моральними якостями. Такі ж риси, вважала вона, були притаманні й сподвижникам Великого гетьмана [23, с.413].

Критично підходячи до окремих положень, висновків і характеристик, поданих у книзі, можна, звичайно, подати немало прикладів невідповідностей поглядів О.Єфименко сучасним оцінкам тих чи інших сторінок історії України. Однак неупереджений погляд на цей твір дозволяє твердити, що це одна з найкращих наукових праць кінця ХІХ – початку ХХ ст. О.Єфименко належить до істориків народницького, демократично-просвітницького напряму, дослідження яких має підстави пишатися наша історична наука [23, с.41].

Дмитро Яворницький (1855-1940 рр.) відомий в Україні й поза її межами як неперевершений знавець та історик запорізької козаччини [19; 18; 38; 76; 81]. Він зробив також помітний внесок у дослідження українського фольклору, етнографії, археології та історіографії.

Інтерес до вивчення історії України, зокрема українського козацтва, виник у Д.Яворницького ще в дитинстві під впливом повісті М.Гоголя “Тарас Бульба”. Під час навчання на історико-філологічному факультеті Харківського університету сформувався напрям наукових пошуків Д.Яворницького; зміцніло прагнення правдиво висвітлювати історію українського народу, зокрема запорізького козацтва. Важливим імпульсом у виборі дослідницького методу стало знайомство Д.Яворницького з М.Костомаровим, який дав цінні поради молодому дослідникові: побувати на тих місцях, де проживали козаки, фіксувати усні народні оповіді, ознайомитися з музейними колекціями і архівними документами, рукописами. Ці рекомендації видатного історика для Д.Яворницького були дороговказом упродовж усієї його творчої діяльності, яка відзначалося надзвичайною цілеспрямованістю, гарячою любов’ю до рідного народу, новаторським підходом до збирання й опрацювання історичних джерел [38, с.415].

Головною фундаментальною працею ученого є “Історія запорізьких козаків” у трьох томах (Санкт-Петербург, 1892, 1895, 1897 рр.) [19, с.5]. Для її створення Д.Яворницький використав такі опубліковані збірники документів як “Архив Юго-Западной России”, “Акты, относящиеся к истории Южной и западной России”, “Памятники, изданные временной комиссией”, власні збірники, численні публікації окремих пам’яток і документів. Особливу увагу автора привертали літописи й хроніки – давньоруські, козацькі, польські. Загалом бібліографія першого тому (першого видання) налічує 170 позицій. Іншим, не менш суттєвим джерелом “Історії запорізьких козаків” були неопубліковані