Уже в перших своїх працях: “Данило Братковський”, “Шляхта на Україні, її участь в життю українського народу в перспективі історії” (Київ-Краків, 1909) дослідник вперше обгрунтував мету про провідну роль шляхти в процесі формування української державності. У 1910 р. В.Липинський переїхав до Кракова, де займався науковою роботою. Результатом його студій над історією України стала поява книги “Z dziejow Ukrainy” (Київ-Краків, 1912р.) [13].

До цієї праці увійшли такі розвідки, як “Назви Русь і Україна та їх історичне значення”, “Відгомін минулого”, “Несподівана пісня”, “Богдановим шляхом”, а у монографії “Станіслав-Михайло Кричевський” – позитивно оцінив роль держави, а особливу увагу звернув на участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Богдана Хмельницького. І вище названих працях вцілому В.Липинський акцентував увагу, з одного боку, на роль державного чинника в українській історії, а з другого – вказував на державотворчу вартість українського народу як силу поєднану спільною кров’ю, традицією, вихованням і працею [84. с. ].

Основну увагу автор присвятив складанню української держави в часи Богдана Хмельницького. В.Липинський вважає Б.Хмельницького найбільшим генієм української політичної думки, свідомим будівничим української політичної думки, свідомим будівничим української держави.

Серед основних цього праць чільне місце належить монографії “Україна на переломі. 1657-1659 рр.” [12]. Вірний своїм ідейним засадам про провідну верству в історії державного будівництва на Україні, вчений особливу увагу приділив дослідженню походження найближчого оточення Богдана Хмельницького. За словами авторів статті В.Смолія та В.Рички [71, с.143], В.Липинський дає емоційні, яскраві замальовки ряду історичних персоналій, під своїм власним кутом зору оцінив зміст та характер Переяславського договору 1654 р., його безпосередні та більш віддалені наслідки. Не менш цікаво В.Липинський висвітлив складний та суперечливий процес державотворення на Україні у середині XVII ст., вклад у цю справу різних станових груп населення. Домінантною всіх спостережень та висновків історика є думка про те, що носієм державницьких устремлінь виступала шляхта, яка в роки війни взяла на себе основний тягар у процесі створення Української держави [88, с.856-857].

Отож, В.Липинський у монографії “Україна на переломі. 1657-1659 рр.” розглядав три головні проблеми – побудову української держави “роль еліти (аристократії) і роль видатної особи (зокрема, гетьмана Бгдана Хмельницького) в історії України і при цьому застосовуючи аналітичний метод дослідження та драматично-сугестивну манеру написання, автор акцентував увагу на розвитку Української держави від автономізму до майже повної незалежності. Інтерпретуючи по-новому питання про форми державного устрою за часів Богдана Хмельницького і беручи до уваги монархічні і абсолютистські плани гетьмана, дослідник розвинув власну теорію гетьманату, основану на династично-діючих засадах зі становою репрезентацією. Він доходить до висновку про те, що на тогочасному етапі історичного розвитку найперспективнішою формою державного правління на Україні була гетьманська монархія, бо саме вона могла легітимізувати державну владу. На думку В.Липинського тільки гетьманське правління поступило б регулюючим чинником і виразником інтересів різних груп тогочасного українського суспільства. Аналізуючи співідношення між верховною гетьманською владою і згаданими групами, тобто Військом Запорозьким, духівництвом, міщанством, селянством і непокозаченою шляхтою, В.Липинський конструював модель нової української аристократії, або сліти відводячи їй основну державотворчу роль. Саме у своїй монографії вчений вперше застосував структурний підхід для показу окремих прошарків Війська Запорозького [19]. Пізніше на базі цих тверджень було розроблено теорію структурованого суспільства, рушійним фактором якого В.Липинський вважав еліти, як відомо, суть теорії еліт та їх церкуляції докладно висвітлена у праці Липинського “Листи до братів-хліборобів” [88].

Прославляючи гетьмана Богдана Хмельницького, як одного з найвидатніших державних діячів в історії України з огляду на його політичні, військові та організаційні здійбності, В.Липинський створив довкола його особистості вимір великої людини, як до речі робив він це раніше стосовно козацького полковника Станіслава-Михайла Кричевського у студії [13].

В.Липинський відрізняв Переяславську угоду від пізнішої переяславської легенди про добровільне прилучення України до Москви, що виникла на думку вченого, під час зруйнування козацької державності й набула своїх ідеологічних форм за часів І.Мазепи. Звертаючись до тих дослідників, які вбачали в Переясловській умові легенду про добровільне “воз’єднання” русі, він застерігає, що кожен, хто дотримується подібної думки, “мусить спершу доказати, що гетьман Б.Хмельницький підняв повстання проти Польщі в ім’я прилучення України до Москви і, що Переясловська угода являється тільки формальним закінченням, послідовним скріпленням на папері плану-проекту, задуманого козацьким діячем. Але ж, розуміється, ніхто не може доказати того чого не було [71, c142]. В.Липинський переконаний, що підіймаючи повстання проти Польщі, Б.Хмельницький не мав наміру прилучити країну до Москви, що Переясловська угода 1654 р. була для гетьмана таким самим випадковим союзом, як і з Кримом і Туреччиною. На думку В.Липинського, московський цар, ставши протектором України, мав давати останній військову допомогу проти Польщі і за цю допомогу отримував від України певну щорічну грошову данину. Таким чином, за словами братів А. і В.Коцурів, учений трактує Переясловську угоду не як акт возз’єднання, а як міжнародний союз проти Польщі і татар, забезпечений формою протектору, укладеного гетьманським урядом в ім’я українських державних інтересів [86, с.309].

В.Липинський у своїй концепції побудови української державності обгрунтовує необхідність п’яти основних підвалин, на яких вона має заснуватись: 1. аристократія; 2. класократія; 3. територіальний патріотизм; 5. релігійний етос.

Майбутня держава, за В.Липинським мала спиратися на три незалежні форми влади: законодавчу,