Отже, В.Липинський залишив політичний слід в україніській історіографії початку ХХ століття, адже він являється основоположником державного напряму. У центрі своєї концепції він ставив державу, яка відіграє особливу національну та творчу роль в організації, спрямуванні та обороні (захисті) суспільства. В.Липинський виклав все це у своїй монографії “Україна на переломі. 1657-1659 рр: Замітки до історії українського державного будівництва в ХVIII-ім століттю”. Як свідчить її назва, праця присвячена переломній добі в історії України ХVIII ст., коли спроба створити власну державу за гетьмана Богдана Хмельницького виявилася невдалою. В.Липинський з повагою ставився, як до самої особистості Б.Хмельницького, так і до його політики, яку він проводив. І на відміну від інших дослідників, висловив іншу думку стосовно підписання Б.Хмельницьким Переяславської угоди 1654 року. В.Липинський розглядав цей договір не як акт “возз’єднання”, а як військовий міжнародний союз, що його гетьманський уряд уклав в ім’я українських державний інтересів. Б.Хмельницький сподівався, що під прикриттям союзу з Росією вдасться остаточно відірвати Україну від Польщі і підготувати прилучення до держави Війська Запорозького тих “руських земель”, які ще перебували під польським пануванням: Галичини, Волині, Полісся. Одночасно зазначає історик, Б.Хмельницький рішуче виклав спроби Москви втручатися у внутрішні українські справи і намагався забезпечити собі дипломатичну свободу рухів контрактами з Туречинною та Кримом і, насамперед, з блоком протестанських держав: Симигороддям, Пруссією, Швецією. В.Липинський вважав Б.Хмельницького за основоположника модерної української закордонної політики [48, с.139].

Незважаючи на те, що “Україна на переломі. 1657-1658 рр.” побачила світ ще в 1920 р. і присвячена історії України трьохсотлітньої давнини, вона не втратила актуальності й сьогодні, коли Україна вкотре за свою новітню історію опинилася на переломному етапі державницького будівництва.

Однам з співзасновників державницького напрямку української історіографії є Степан Томашівський (1875-1930 рр.). З ім’ям цього талановитого історика, політолога, публіциста та просто громадського діяча пов’язана активна праця в галузі української історіографії початку ХХ столітя. Степан Томашівський – особа колоритна та неординарна. Його діяльність була динамічною, ніколи не тримався одного місця і цьому яскравим прикладом послужить те, що працюючи довший час з М.Грушевським він перебирає керівні позиції у НТШ, однак через певні обставини, як зазначає М.Павлик “розійшовся у поглядах з ним”. І у післявоєнний період це призвело до того, що він виходить від народницької концепції М.Грушевського і приєднується до В’ячеслава Липинського. Степан Томашівський вважається одним із основоположників державницької школи української історіографії і представником консервативного напряму українського політикуму у післявоєнний період.

Консерватори повністю відмовляються від методів та ідей народників і намагаються перебудувати методологію історико-політичних досліджень на основі ідей національного консерватизму, вважаючи, що без держави немає нації, а є лише народ в етнічному розумінні цього слова. Обгрунтовуючи пріорітет інтересу держави над інтересом нації, вони вважали найбільш сприятливою і придатною формою державного правління в Украпїні консервативно-манархічну державу [90, с.73].

Значний вплив на формування наукових поглядів С.Томашівського мали: 1. концепції історичного розвитку України М.Драгоманова і В.Липинського; 2. ідеї італійських вчених Г.Ферреро і Д.Мацціні. Останній будував свою концепцію держави на поєднанні абсолюту релігійної ідеї та принципу національності, як основи розмежування держав. Між незалежними національними державами має існувати дереративний зв’язок на зразок Європейських сполучених штатів; 3. теорії російського історика Р.Ю.Віппера – досліджував закономірності суспільних процесів з позицій історизму та циклізму; 4. прагматична релятивістська філософія І.Джемса, Ф.Шпенглера [88, с. 890].

На відміну від В.Липинського, який вважав, що перша українська держава – це держава Богдана Хмельницького (1648-1657 рр.), С.Томашівський у своїй праці “Українська історія” (1919 р.) творцем української державної організації важав князь Ростиславовичів. Історик виступав автором оригінальної концепції початків української державності стрижнем якої була ідея Галицько-Волинської держави як першої української національної держави. Зазначимо, що ці думки С.Томашівського не підтримала більшість українських історіків, котрі сприйняли схему української історії, накреслену М.Грушевським [ 87, с.212].

У науковій спадщині С. Томашівського з української історії середини ХVII ст. помітна зміна підходу до висвітлення історичного процесу: від наслідування традицій української народницької історіографії до дослідження державницьких традицій.

В загальному С.Томашівський залишив нащадком значну історіософічну спадщину, у кількісному надбанні якої є чисто оглядові компілятивні праці, а є і глибокі дослідження – відкриття, які надіємось, сьогодні повернуться до вдячних читачів.

І сьогодні можемо подивуватись з тієї наукової плодючсті, яка одна характерна молодому вченому, який писав не тільки про державу, яка існувала у період Галицько-Волинського князівства ай про державне будівництво – періоду Хмельниччини. Слід відмітити, що протягом 1895-1905 рр. він публікує кільканадцять розвідок та грунтованих студій, як-ці: “Причинки до історії Хмельницького” (1896 р.), “Податкові ухвали в Польщі за Казимира, Ягайла” (1897 р.), “Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р.” (1898 р.), “З історії галицько-руських саймиків” (1898р.), „Погляд на стан людності Львівської землі в середині ХVII ст.” (1901 р.) [40, с.36-37

Степан Томашівський один з перших, хто дослідив відгомін Хмельниччини у Галичині і виклав ці події у таких своїх працях: “Хмельниччина в Галичині і її хиби”. Цей нарис є тільки частиною великої історико-публіцистичної праці автора “Галичина як політичний і воєнний чинник колись і тепер.

У праці “Перший похід Богдана Хмельницького в Галичині (два місяці политики 1648 р.)” (Львів, 1914 р.), Степан Томашівський наголошує, що Хмельниччина як історико-соціальне явище займає в історії України епохальне місце й значення. Величність цього явища підтверджується тим, що об’єктивне пізнання