Романтизм розвинув перейняту від Просвітництва ідею історизму як принципу змінності історичних епох, кожна з яких формує відповідну свідомість і суспільні порядки. Романтики, однак, акцентували увагу на духовному житті людей кожної конкретної епохи й народу. Вони вважали, що вивчити та зрозуміти епоху можна з допомогою “вживання”, “вчування” у свідомість (психологію) її представників, і таке пізнання дозволить пояснити усі інші прояви суспільного життя [82, с.110-111]. Світоглядні засади романтизму підготував розвиток філософської думки кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст., котра осмислювала ідеї Просвітництва з дещо відмінних позицій. Основні контури нового бачення минулого накреслив німецький філософ та історик Й.Г.Гердер (1744-1803 рр.).

На українську інтелігенцію початку ХІХ ст. особливе враження справили думки Гердера про велике майбутнє Слов’янщини і, зокрема, України, котра, на його думку, мала принести оновлення для всієї Європи. “Україна стане новою Грецією. Чудове небо над цим народом, його весела вдача, музичність, родючі лани коли-небудь прокинуться від сну... виникне нова цивілізована нація. Її кордони простягатимуться до Чорного моря і звідти по всьому світу. Угорщина, всі ці народи, частина Польщі і Росії стануть причетними до цієї нової культури. З Північного Заходу дух цей розповсюдиться по всій тепер зануреній у сон Європі і спонукає її служити такому ж духовному началу” [25, с.324-325].

Романтизм, маючи загальноєвропейське походження, у літературних та історичних працях учених кожного народу виявлявся по-різному. Іван Дзюба, характеризуючи європейський романтизм не як суто літературну явище, а як таке, що претендувала на світоглядну універсальність і несло в собі романтичну ідею нації, вважає, що це явище глибоко позначилося на світогляді пригноблених слов’янських народів. Романтизм став формою національно-культурного відродження, викликавши інтерес до народності, до власної історії, до фольклору, до національного типу людини – як достатніх підстав самобутності та гарантій майбуття [32, с.241]. Власне, суттєвою рисою романтизму стала переорієнтація літератури та історії з еліти на широкі верстви населення, на народні маси.

Зародившись на Заході і торуючи собі шлях на Україну, романтизм здобув тут особливо вдячний ґрунт. Героїчна козацька доба, що знайшла яскраве відображення в українській народній поезії, давала особливо багату поживу для романтичної творчості. Козаччина, як витвір українського народного духу, як уособлення вільнолюбних ідеалів, козаччина, така ще свіжа в пам’яті народу, в його піснях і переказах – на довший час полонила увагу дослідників української історії, стала змістом усіх їхніх розвиток і наклала глибокий відбиток на весь розвиток української історичної науки ХІХ ст.

Козацтво у наукових дослідженнях істориків

першої половини ХІХ ст. (“Історія Русів”, Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, І.Срезневський)

Важливою пам’яткою історичної думки в Україні кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. є “Історія Русів”, спершу досить широка відома в рукописах, а 1846 р. видана в Москві О.Бодянського. у 1991 р. Іван Драч здійснив український переклад книги [8].

Автором “Історії Русів” певний час вважали білоруського архієпископа Георгія Кониського, але згодом дослідники спростували це твердження [76, с.8]. Ім’я справжнього автора лишилося нез’ясованим до наших днів. Найпевніше, що він належав до українського дворянства, працював над створенням вказаної праці на рубежі ХVІІІ та ХІХ ст. і, побоюючись репресій з боку царської адміністрації, вважав за доцільне поширювати свій твір під чужим ім’ям.

“Історія Русів” подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини ХVІІІ ст., власне до 1769 р. автор писав у традиціях козацьких літописів, ними ж він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди – документами основна засада твору – природне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичних розвиток, а боротьба українського народу за визволення – головний зміст книги. Автор не мав, очевидно, на меті історію України, а дав лише свою мисленну картину цієї історії [78, с.11].

Починаючи з ХVІ ст., головною історичною діючою силою в автора “Історії Русів” стає козацтво з його героями-гетьманами та іншими провідниками національно-визвольної боротьби з Туреччиною, Кримським ханством та Польщею. Автор як істинний патріот показує героїчні подвиги історичних (у багатьох випадках і вигаданих) полководців, які відважно ведуть козацтво на смертельні битви за вітчизну. Козацтво для автора книги – головна рушійна сила в історії України, та власне, й сама історія – це військові подвиги, а доба ХVІ – ХVІІ ст. – героїчна народна епопея. Вся ця епоха й героїчні подвиги в боротьбі проти турків, татар, польської шляхти описані в дусі українських історичних пісень і дум [8, с.85-88].

Одне з центральних місць в “Історії Русів” займають події визвольної боротьби українського народу з Річчю Посполитою, від Люблінської унії до 1657 р. Виклад цих подій не виділено в окремий розділ, але за своїм обсягом, насиченістю достовірними фактами й домислами, емоційно патріотичною наснагою і художнім викладом ця частина посідає в книзі одне з найважливіших місць [8, с.52-96].

У багатьох випадках автор відступає від історичної правди. Він довільно