Степан Томашівський добре відгукуючись на монографії праці М.Костомарова про Б.Хмельницького, як “історичну цілісність” та В.Липинського про М. Кричевського – велике багатство нового матеріалу та подібна його критика”. Історик робить спробу подати на основі нових, досі невідомих матеріалів, студію про один момент з історії Хмельниччини: поосеневі події 1648 р.

Надто повчальним для сучасника є думка дослідника про те, що Хмельничинна є тим історичним явищем, яке ніколи не повинно перейти в минуле історії, вона жива по нинішній день і ще тепер викликає такі самі пристрасті, як колись перед століттям: вона стала символом великої національно-політичної боротьби двох народів впродовж цього історичного життя. На цю сучасність Хмельниччини не можемо закривати очей: навіть не вільно нам цього робити, якщо не бажаємо, щоб наслідок боротьби був ще раз такий самий, як давніше”.

Дослідження С.Томашівського користування надзвичайним попитом та популярністю не лише серед науковців, але й ними зачитувалися прості пересічні люди, які не були байдужими до своєї праісторії пракультури. Уже буквально працею “Народні рухи в Галицькій Русі 1648 р.”, він здобув собі ім’я серйозного вченого, адже його розвідка й опублікована як додаток у двох томах “терен до історії України-Руси”, актовий матеріал дала нове висвітлення багатьох моментів бурхливої епохи Хмельниччини, показали, як далеко по теренах всієї України пішли відгомони козацького повстання.

Державницький світогляд С.Томашівського протегується в дослідженнях Івана Мазепи, величі і традиції цього гетьмана (“Незвісний лист Мазепи до м. Львова” 1900 р.), “Причини до історії Мазепинщини 1909р.)” [84].

У одній із найбільш важливих праць “Українська історія. Старинні і середні віки” (1919р.) навіть найпростіші форми державності розгялдав автор як чинник освоєння території, як фактор формування української нації і відокремлення українських земель після розпадцу Київської Русі, “тільки в географічному розумінні можна говорити про Україну, як про індивідуальне незмінне поняття впродовж усієї історії” [16] – це перший критерій Томашівського стосовно розвитку держави. Другим чинником історичного розвитку у концепції С.Томашівського – це процес утворення і формування української нації. Третій критерій – становлення першої української національної держави.

Степан томашівський не раз у своїх творах ставив питання – чому Україна не є самостійною державою, чому її вважають не історичним народом Української державності вважав не Польщу чи Росію, а самі настрої в державі.

Дослідження С.Томашівського стали вагомою частиною української історіографії ХХ століття. Чимало науково-дослідницьких міркувань залишаються цінними до наших днів. Історик О.Оглоблин стверджував, що ,проводячи дослідницьку роботу, С.Томашівський став оригінальним істориком і неповторним автором численних праць і це забезпечило йому поряд з В.Липинським бути в одному ряді серед представників історіографії [50, с. 32-36].

У широкому значенні Степан Томашівський є один з співзасновників державницької ідеології в українській історичній галузі. Для нього першочерговим завдянням, як і для В.Липинського були інтереси держави, які вони ставили понад усе.

3.2. Козацтво у історіософській концепції Д.Дорошенка та

І. Крип’якевича

Ідея державності як теоритичний постулат та живе явище української історії залучена до ідейного арсеналу українського національного відродження завдяки її представникам. Ідея державності в історичній та суспільно-політичній думці ХІХ – початку ХХ століття існувала в різних формах: від самодержаної монархії через козацький республіканізм до спадкового гетьманату. Провідною в розбудові державної традиції в Україні – від доби Хмельничинни в глиб віків аж до старокиївської доби. Згодом ідея державності стає однією з найчисленніших в українській історіографії і зумовлює появу цілого напряму, репрезентованого працями В.Липинського, С.Томашівського, а також відомих істориків доби коззачини Д.Дорошенка, І. Крип’якевича.

Дмитро Іванович Дорошенко (1882-1951 рр.) видатний представник державницького напрямку в українській історіографії, відомий громадсько-політичний і культурний діяч із славетного козацького року, що дав Україні у ХVII столітті двох гетьманів (Михайла та Петра Дорошенків). Тому і не дивно, що історик захоплювався історією козачинни. Творча спадщина дослідника є досить значною та різноманітною, і сьогодні викликають неабиякий інтерес.

Його історичні праці у більшості яких головну увагу приділяв становленню та розвитку української державності [60 с.51]. В цілому Дмитро Дорошенко був головним промотором державницьких історіософічних концепцій, які охоплювали усі періоди історії України і різні ділянки історичної науки. Великий вплив на історика мав В’ячеслав Липинський, з яким Д.Дорошенко дуже часто листувався, коли була створена Українська Гетьманська держава (від 20.05 до 2.09.1918р.) [49, с.146].

Найвідомішими працями історика є “Нарис з історії України”” до якої приступив у зрілому віці, маючи за плечима багатолітні дослідження історії України та „Спогади про недавнє-минуле”. На даний час нас цікавить перша з них, яка була видана у 1932-1933 рр. Саме у цьому творі уперше було зроблено спробу розглянути з державницьких позицій історію України і зокрема періоду Хмельчинни. Для нього історія України не закінчувалась Гетьманщиною ХVIII ст., українською історією ХІХ – початку ХХ ст. Він бачив не лише поклик національно-культурного розвитку, а