Як відомо, історики по-різному ставилися до особи великого гетьмана, як наприклад В.Липинський, С.Томашівський, Кубала вбачали в ньому великого діяча й українського патріота. Щоб вірно розв’язати питання вивчення особи Б.Хмельницького та його ролі в історії України. Повстання проти Польщі, яке підняв сам Б.Хмельницький було необхідним і цілком оправданим розумним актом. Після цього Дмитро Дорошенко конфроктує думку про Хмельницького тих, що, засуджуючи його і тих що вбачають у ньому велику людину та приходить до висновку, що правда на боці його однодумців В. Липинського та С. Томашівського.

Д.Дорошенко слідом за подіями і поглядами М.Грушевського дотримується тих умов й обставин за якими формувалося українське козацтво, як основна сила боротьби о,сілого хліборобського народу з кочовими розбійниками степу. Але при цьому він зазначає, що хоч козаччина має повні аналогії до других явищ українського життя попередніх століть, її не можна безпосередньо від них виводити як окрему суспільну верству – , з своїм окремим устроєм ,звичаєми, організаціями, козаччина почала формуватися лише на порозі ХVІ та ХVІІ століття. Історик доходить висновку, що козачинна є не тільки найблискучішим, найефективнішим виявом української історії, вона ще й є добою найбільшого напруження сил українського народу і його державної, соціальної та культурної вартості коли яскраво відкрились найліпші – ясні і найгірші – теми властивості української національної вдачі. Козачинна – український народ виділив з-поміж себе найкращий, найактивніший елемент, утворив національну аристократію.

Поряд з цим у другому томі “Нарисів”, де Д.Дорошенко скрупульозно аналізує комплекс причин, які зумовили цей могутній вибух, показує джерела формування та соціальний склад повстанського табору, описує визвольні битви, оцінює зміст укладених договорів. Сам автор глибоко переживає за минуле, як палкий український патріот. Він радіє успіхам нашого народу і з сумом переживає його невдачі [31, с.466].

Наукова праця Д.Дорошенка знайшла власну оцінку перш за все серед українських вчених. Учень Дмитра Івановича, покійний історик Б.Крупницький у своїй статті “Д.І.Дорошенко – піонер української історичної науки писав: “Саме в цім “Нарисі” державницький підхід Дмитра Івановича виявляє себе в тих своєрідних рисах, які взагалі характеризуються його писемницьку вдачу, а ширше беручи, його як людину. Державницький підхід помітний не стільки в деталях, скільки, стільки в тому підкреслені ваги існування України, як окремої незалежної або авономної держави. Такі постаті, значення не як народні трибуни, а як державні діячі, що поставили перед собою мету створення вільної української державності” [46].

Отже, ідея державництва у Д.Дорошенка, на відміну В.Липинського, носила поміркований характер, він зберігає виразно об’єктивний, зважений тон, історик, підкресюючи слідом за В.Липинським, вагу значення української шляхти для розбудови держави Б.Хмельницького, не забуває зазначити й ті риси української шляхетсько-старшинської верстви, які вели до занепаду української державності на наприкінці ХVІІІ ст.

Дмитро Дорошенко належав до істориків-державників консервативного напрямку. Більшість його наукових досліджень можна кваліфікувати як праці нового методологічного підходу до висвітлення минулого України, як роботи оригінального наукового синтезу, а сам він завжди буде зразком українського патріота.

Ще одним представником державницької школи являється Іван Крип’якевич (1886-1967рр.) – вчений надзвичайно широкого діапазону, історик, археолог, історіограф, історіософ. Немає ділянки у всіх сферах історії України, де б він своїми роботами не вніс значного вкладу [66,с.83].

Іван Крип’якевич автор понад 600 наукових праць. Та на жаль більшість із них розпорошені по річних виданнях, щоденних газетах, популярних тижневиках, місячниках та календарях. Така була доля українського вченого між двома світовими війнами.

Погляди вченого на український процес не раз змінювались протягом життя. З палкого послідовника ідей М.Грушевського Іван Крип’якевич в середині 10-х рр. ХХ ст. став прихильником державницької школи в українській історіографії [59, с.11].

Значна частина його праць присвячена Україні за козацьких часів (1648-1784 рр.) Найвідомішою його працею є “Історія України”, яка побачила світ в Україні. І.Крип’якевич зазначав: „Під владою українських князів жилося на Україні людям гарно й добре. Не тільки бояри й великі князі, але й дрібні міщани та селяни були в добробуті та щастю не вводила” [59, с.13].

З особливою ретельністю І.Крип’якевич реконструює історію держави Богдана Хмельницького. “Державу, яка занепала в князівських часах, Б.Хмельницький спорудив на нових основах. Упродовж сторіч ішла боротьба з Польщею, але вона завжди мала тільки оборотний характер. Б.Хмельницький повернув усі сили народу до могутнього наступу. Він зосереджував у собі всі надії і задуми свого часу, але що в інших було неповне, недокінчене, насмішливе, не в нього виходило широке, величне, не буденне... своїм взором окидав такі широкі обрії, до яких ніхто інший не міг досягти, мав нести володаря і полководця. При величній своїй уяві не був фантастом, а кожну справу проводив з холодним реалізмом, мав глибоке знання людей, умів добирати собі спіробітників з різних кіл громадянства – з козаків, шляхти, міщан, навіть з чужинців... збудував державу з новим устроєм і соціальними відносинами, упорядниками фінансами і великою армією, ввійшов у зв’язки з усіма сусідами і дальними державами і вмів приєданти їх до своїх планів. Піднях свій народ з вікового занепаду і забезпечить йому волю і самостійність. Поклав в печать свого