У показі історії козацтва першої третини ХVІІ ст. в “Історії Русів” чільне місце надане діяльності гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. У всіх оповідях про героїчні битви з турками, татарами й поляками автор стоїть на боці свого народу; як правило, замовчує поразки козаків і не раз перебільшує їхні успіхи. Кількість втрат у битвах з обох боків часто подається довільно, і завжди козаки виходять з битв з найменшими втратами і найбільшими успіхами. Козацтво та його проводирі не підлеглі королю й речі Посполитій, а самостійна сила, що діє на свій розсуд і веде власну політику, з якою рахуються сусіди – Туреччина, Крим, Росія та Польща [76, с.17].

Козацькі війни автор “Історії Русів” розглядає як справедливу боротьбу, в якій пригнічений народ захищав своє “буття, свободу і власність”. Особливо це стосується оцінки Визвольної війни середини ХVІІ ст., яку він розглядає як справедливу національно-визвольну боротьбу народу проти польського панування. Рушійною силою в боротьбі подано козацтво, тобто, вважає автор, всі ті, хто вступив до війська. Оскільки під стяги Б.Хмельницького стали всі руські, весь народ, цей рух розглядається як всенародний, національно-визвольний 8, 102].

Богдана Хмельницького автор “Історії Русів” називає “мужем великого розуму і хисту”, високо оцінює перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявою [8, с.104]. Завершальним етапом цих перемог він вважає битви під Збаражем і Зборовом у 1649 р. Б.Хмельницький звільнив Україну від польського панування і повернув їй незалежність. Автор “Історії Русів” вводить Україну в коло європейських держав, акт 1654 р. розглядає як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі, бо від того надмірно зміцніло абсолютне російське самодержавство, яке з приєднанням України стало “серед царств могутніх і страшних”. Через це європейські держави вимагали від Б.Хмельницького повернути Україну “в колишній натуральний стан”. Оповідається про союз Б.Хмельницького зі Швецією проти Польщі, тодішнього союзника Росії, про міжнародні стосунки з іншими державами. В уста Б.Хмельницького автор вкладає відповідь на вимогу Туреччини й Австрії порвати зі Швецією – покликається на “природне право” кожного народу в своєму визначенні й обороні незалежності [8, с.106].

Історичне бачення автора “Історії Русів” не у всьому відповідає пізнішій українській історіографії, багато в його поглядах суб’єктивного, часто бракує знань, але є й бажання докладно зорієнтуватися в історичних перипетіях свого народу. По-справжньому демократично налаштований, автор протестує проти кріпацтва, деспотизму, урядовців, що ставили себе понад законом, проти насильства військ, релігійної нетолерантності, підкреслення національної винятковості і виявів невиправданої погорди до чужинців, в тому числі і в самих українців. Зате він сповнений щирого співчуття до долі свого пригнобленого народу [89, с.85].

Досить точно з наукового погляду схарактеризував “Історію Русів” М.Максимович: “Історія Кониського..., з браком матеріалів і надміру будівельної сили – це тільки нарис такої дуже бажаної для нас мистецької історії українського народу, він пройнятий духом життя й означує свій предмет вірно тільки в загальних його обрисах і тільки в небагатьох деталях. У великій частині деталей підлягає він подальшому обробленню та переробці. А втім, деякі деталі цього нарису історії до сьогодні не втратили своєї ціни, і сьогоднішній історик не обійдеться без них...” 83, с.19].

Невідомого автора “Істрії Русів” можна вважати предтечею романтичного напряму в українській історіографії [92; 86, с.163].

Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850 рр.) народився в Москві, в дворянській родині Бантиків, що походила з молдавських бояр [28, с.5; 35, с.24; 36, С.23;45]. Д.Бантиш-Каменський підготував і в 1822 р. опублікував у Москві чотиритомну “Історію Малой Росії”. 1830 р. її друге видання в трьох частинах і в 1843 р. – третє видання [36, с.26]. При цьому слід мати на увазі, що обидва вони відрізняються від першого, оскільки суттєво перероблені автором. У 1903 р. побачило світ четверте видання цієї праці, і лише через 90 років, уже в незалежній Українській державі, з’явилося її репринтне видання [3]. Чому ж так довго йшла до сучасного читача така цікава, добре ілюстрована книга, яка не втратила й донині свого пізнавального значення? Які на те були причини: складні політичні колізії в суспільстві, економічні труднощі чи взагалі відсутність необхідності в її публікації? На думку історика О.Гуржія, на долі твору відбилося майже повне неприйняття, нерідко загальникова і несправедлива критика деяких радянських учених з приводу історико-світоглядних поглядів Д.Бантиш-Каменського. Адже не секрет, що в радянській історіографії Д.Бантиш-Каменського часто звинувачували в “надмірній” релігійності і “патріотизмі”, “реакційному романтизмі” і російському монархізмі, “возвеличуванні” полководців, гетьманів, старшин і “ненависті” до народних повстанців, замовчуванні фактів “тісного співробітництва і взаємодопомоги російсько-українського народів” і, нарешті, “дворянському українському націоналізмі” [28, с.15].

Пишучи свою працю, історик ввів у науковий вжиток велику кількість нових джерел, зробив до них примітки, які в багатьох випадках не втратили свого значення до нашого часу. Своїм твором він впровадив нові значні елементи у пізнання історичного минулого, додав багато важливого в українську історіографію [89, с.82].

Важливе місце в праці Д.Бантиш-Каменського займає питання про історію козацтва, Визвольної війни і входження України до складу Російської держави. Воно є центральним у першій частині “Історії Малої Росії”.