Розглядаючи історію Запорізької Січі, від її заснування і до ліквідації у 1775 р. Д.Бантиш-Каменський негативно ставиться до запорожців. Їхню боротьбу проти національного і соціального поневолення, так само, які рух посполитих проти закріпачення, він засуджує. На противагу цьому він явно ідеалізує реєстрове козацтво. Головну роль в історії козацтва і взагалі України ХVІ – ХVІІ ст., на його погляд, відіграли православна шляхта і заслужений військовий стан, тобто козацька старшина [35, с.26].

У яскравій художній формі історик висвітлив боротьбу козацтва проти шляхетської Польщі в кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. Ще яскравіше постають перед читачем героїчні сторінки Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Безперервні битви Д.Бантиш-Каменський розглядає як прагнення українського народу звільнитися від тяжкого польського поневолення, трактуючи цю війну як національно-релігійну [3, с.45].

Роль повсталих народних мас в книзі подана як другорядна, чільне місце належить керівникам і найперш Богданові Хмельницькому – “великому мужу”. Автор справедливо зазначає, що “діяння” останнього були засновані на “глибокій політиці і вигодах співвітчизників”. Але тим не менш, його особливо тішило повернення в результаті війни “без пролиття крові” (?) російській державі “країни з великою кількістю міст і містечок”, а також придбання 60 тисяч “хороброго війська” без жодних на те царських видатків. Подібні висновки з боку прихильника монархічного правління не потребують коментарів [28, с.20].

Д.Бантиш-Каменський висловив власний погляд на питання входження України до складу Росії у середині ХVІІ ст. З його аргументації випливає, що це було просто повернення краю, який нібито колись належав російській державі, під високу руку російських монархів [28, с.21].

Загалом у висвітленні українського минулого Д.Бантиш-Каменський пішов шляхом синтезу козацької, шляхетської та великодержавної історіографії. Комбінація зазначених компонентів у системі поглядів дослідника була різною при описі окремих періодів історії України. Там, де автономістські ідеї входили у суперечність з великодержавними, автор без вагань ставав на бік останніх. Разом з тим, професійна чесність, доброзичливість у ставленні до українського народу допомагали Д.Бантиш-Каменському уникати тенденційної упередженості, властивої деяким його попередникам [28, с.23].

Починаючи з першого видання, книга Д.Бантиш-Каменського користувалася постійною увагою широких кіл громадськості. Про неї писали історики, публіцисти й літератори. Відгуки друкувались у провідних журналах: “Вестник Европы”, “Отечественные записки”, “Библиотека для чтения”, “Сын отечества”, “Маяк”. По-різному оцінювали книгу Д.Бантиш-Каменського про Україну. Одні відзначали її новизну, компетентність і добросовісність автора, інші, навпаки, категорично характеризували як компілятивну працю, підкреслюючи поверховість знань автора, наявність багато недоречностей. Різкі критику книги здійснив російський публіцист ХІХ ст.. В.Бєлінський, який не хотів погодитися з тим, що Україна має власну історію, написану Д.Бантиш-Каменським. Російський критик не міг прийняти цього, бо вважав Україну за невід’ємну частину Росії, частину, яка може мати тільки спільну з Росією історію. Тому він і заявив, що це так звана історія, а несправжня. Не визнавав він і періодизацію історії України, яку подав Д.Бантиш-Каменський. Це насамперед стосується 1654 р., що його Д.Бантиш-Каменський узяв рубіжним в історії України [86, с.181].

Зауважимо, що рецензія В.Бєлінського аж ніяк не давала підстав для висновку, який зробив один з авторів першого тому “Очерков истории исторической науки в СССР” і який значною мірою спричинився до того, що Д.Бантиш-Каменського і автора “Історії Малоросії” М.Маркевича записали до гурту українських дворянських націоналістів [87, с.27-28].

Інших поглядів дотримувався відомий російський історик Г.Карпов, який вважав Д.Бантиш-Каменського першим істориком України. Зважену оцінку дав “Історії Малої Росії” Д.Дорошенко, який характеризував цей твір як “першу наукову історію України, в якій можна доглянути сліди загальноліберальних поглядів і гуманного світогляду” [87, с.28].

“Історія Малої Росії” викликала у ХІХ ст. значне зацікавлення, вона стала настільною книгою для багатьох істориків і відбивала погляди консервативної течії в українському романтизмі 20-30-х рр. ХІХ ст. (Течія в науці, зокрема історичний – об’єднання групи науковців на підставі спільних суспільно-політичних поглядів або програм) [86, с.182].

Український історик Микола Маркевич (1804-1860 рр.) протягом 1842-1843 рр. публікує у Москві велику історичну працю під назвою “История Малороссии”. Вона складається з п’яти томів (два томи – тексти, а три наступні – примітки, описи джерел тощо) [43, с.15; 52; 64, с.44].

Твір М.Маркевича відразу ж зазнав критики В.Бєлінського, який звинуватив автора у відсутності будь-яких ідей. Суперечка про історичні погляди М.Маркевича продовжувалася і в ХХ ст. Так, історик Л.Коваленко вважав М.Маркевича українським націоналістичним історіографом, а в Українській Радянській Енциклопедії підкреслювалось, що перші два томи “Історії Малоросії” М.Маркевича не мають наукового значення і свідчать про кризу української дворянської історіографії 40-х років ХІХ ст. [64, с.45].

Прогресивність поглядів М.Маркевича на походження, роль та значення козацтва в історії України підкреслив М.Марченко. Однак він вважав, що “Історія Малоросії” М.Маркевича не була якимось значним кроком уперед у справі дальшого дослідження історії України і втратила будь-яку вартість для сучасної науки [64, с.45].

Об’єктивніше оцінила творчість М.Маркевича – історика Є.Косачевська. вона характеризує його історичну концепцію, як демократичну, однак вважає цей демократизм поміркованим і обмеженим, що зумовлено самою епохою [43, с.5].

В “Історії Малоросії” М.Маркевича чітко виступає власна концепція в поглядах на українську історію, яку можна з позицій сьогодення назвати національно-патріотичною [64, с.44]. М.Маркевич перший в українській історіографії ще в кінці 30-х рр. ХІХ ст. поставив мету створити і опублікувати цілісну історію України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ