Цілеспрямованим відбором імен історик вказує, кого він вважає українськими патріотами, – це Федір Богдан, Іван Підкова, Яків Шах, Северин Наливайко, Павло Павлюк, Яків Остряниця, Богдан Хмельницький, Семен Палій, Максим Залізняк, Іван Гонта. “За що вони боролися. Як не за віру, вольність і вітчизну?” – запитує М.Маркевич. Автор “Історії Малоросії” сягнув нового рівня розуміння проблеми. Він безумовно визнає справедливість Національно-визвольної війни українського народу, гаряче співчуває цілям цієї боротьби. Український народ, за словами М.Маркевича, “шукав кращого життя у власній землі”. Зміни в політичній ситуації, витворені ходом і фіналом цієї боротьби, М.Маркевич поклав в основу своєї періодизації історії України – з найдавніших часів до ліквідації царизмом гетьманства в кінці ХVІІІ ст. [89, с.83]

Другий період в історії України (1500-1592 рр.) пов’язує з початками гетьманства та з виникненням і діяльністю українського козацтва. Він полемізує з тими істориками, які вважали, що козаки походять від черкесів та косогів, а також з тими, які обожнювали українців з козаками. “Козаки – військо, а українці – народ”, – підкреслював історик. Утворення козацтва історик правильно відносить до кінця ХV ст., а створення Запорізької Січі – до початку ХVІ ст. М.Маркевич рішуче заперечує твердження польських істориків про те, що нібито козацтво і Запорізька Січ були засновані польським урядом. М.Маркевич доводить, що вони (козацтво й Запорізька січ) існували й раніше, але залишались “невідомі і невлаштовані”. В першій половині ХVІ ст. “вони не появлялися, а засновувалися”. На той Запорізька Січ стає центром українського козацтва. Перші прояви активної діяльності запорожців М.Маркевич датує початком ХVІ ст. і пов’язує її з кошовим Євстахієм Дашкевичем [64, с.45].

Історію козацтва М.Маркевич розглядає в органічному зв’язку з історією українського народу. Він виступає послідовним захисників козаків як “визволителів народу” і показує їхню роль в боротьбі проти татаро-турецької агресії і польсько-шляхетського гніту. М.Маркевич засуджує погляди тих істориків, які не хотіли бачити в козацтві нічого, крім гультяйства і розбою, тих, хто козацькі рухи в Україні розглядав як руїнницькі бунти черні. Думки М.Маркевича про козацтво засвідчують його прогресивну суспільно-політичну позицію, яка дозволила йому висловити цілу низку новаторських і демократичних положень. Водночас це один з перших в українській історіографії прикладів становлення науково-критичного методу [86, с.185].

Період від початків церковної унії до Богдана Хмельницького (1592-1646 рр.) спеціально виділений М.Маркевичем у самостійний розділ. Тут детально і з великим патріотизмом висвітлені героїчні битви й кровопролитні бої під керівництво С.Наливайка, Д.Трясила, П.Павлюка, Я.Острянина та інших козацьких ватажків. При цьому історик характеризує ці повстання проти пансько-шляхетського гніту як справедливу і кровну справу широких верств українського народу, насамперед “посполитих і козаків” [64, с.46].

Цікавий є сюжет, присвячений гетьманству Петра Конашевича-Сагайдачного, “хороброго, запального, малоречивого... страшного для ворогів Малоросії”. Він прийняв булаву “з рук народу і війська... і назвав себе гетьманом обох частин Дніпра і війська запорізького”. М.Маркевич в історичній літературі подав детальний опис героїчної боротьби українського війська на чолі з П.Сагайдачним проти турків і татар, цих “поработителів народу руського”. В кінці розповіді про П.Сагайдачного М.Маркевич характеризує його як “правителя Малоросії”, який “виправляв внутрішні безпорядки... відновлював права православної церкви, відновив Києво-Братський монастир і школи...” 64, с.47]. Характеристика цього діяча загалом є вірною і зберігає актуальність і донині.

Національно-визвольній боротьбі українського народу на чолі з Б.Хмельницьким М.Маркевич відвів центральне місце в “Історії Малоросії”, назвавши цей розділ “Малоросія від поголовного повстання до смерті Хмельницького (1648-1657 рр.)”. У цій назві відобразилося загальне прогресивне спрямування праці М.Маркевича – показ всенародної боротьби українського народу за звільнення від польсько-шляхетського панування. М.Маркевич з прогресивних позицій охарактеризував роль і значення Б.Хмельницького, показав його як видатного діяча, організатора і керівника визвольної боротьби українців проти польської шляхти. Історик висвітлює дії Б.Хмельницького не лише як полководця, але показує його енергійні щодо впорядкування, організації і озброєння армії, адміністративного устрою звільненої території України.

Важливою проблемою, що привернула увагу історика, була державна, дипломатична і національна політика, яку здійснював Б.Хмельницький на території України. У звільнених містах і селах гетьман відновлював попереднє руське правління, “наказав повернути права, свободи і звичаї”. При цьому міщани й ремісники, в тому числі поляки і євреї, як підкреслює М.Маркевич, “залишились на місцях без усяких утисків”; місто Броди було збережено як торговий центр, “з жителів лише взята була поміркована контрибуція”. З Володимира, Острога та інших міст Б.Хмельницький виганяв поляків, володарів і управителів польських. “Взявши з них велику контрибуцію, він відправляв їх за Случ...”. Тоді ввійшло у поговірку, “знай, ляше, що Случ наше” [43, с.58].

М.Маркевич підкреслює, що Б.Хмельницький очолив боротьбу українського народу проти Польщі не з образ і особистої вигоди. Його не спокусили ні булава, обрамлена бірюзою, ні королівський штандарт, ні велика сума грошей, які пропонували йому польські комісари на чолі з А.Киселем. Гетьман кидає виклик польським магнатам, відкрито заявивши, що хоче звільнити весь український народ “від ляської неволі” [64, с.46].

Інтерес викликають роздуми автора “Історії Малоросії” про хід дипломатичних переговорів між Б.Хмельницьким і Москвою з питання входження України до складу Росії. “Бездіяльність