М.Маркевич дотримується точки зору, що Україна приєднувалася до Росії (як раніше до Литви та Польщі) “як рівна до рівних” [64, с.47].

Звичайно, не все, сказане істориком у підцензурному творі, виданому в часи жорстокої миколаївської реакції 40-х років ХІХ ст., ми можемо сьогодні сприймати беззаперечно. Таким, зокрема, є твердження М.Маркевича, що Б.Хмельницький до кінця свого життя стояв на позиції підданства російському цареві, та деякі інші.

Не подаючи подальший огляд праці М.Маркевича, ми можемо переконливо говорити, що перед нами один з перших творів з історії України, пафос якого визначало висвітлення актуальної боротьби, а саме національно-визвольної боротьби українського народу проти своїх поневолювачів в різні часи і періоди. Разом з тим, автономістські переконання автора поступалися місцем офіційній імперській ідеології, коли він описував історію України, починаючи з гетьманством І.Мазепи, і при цьому виправдовував скасування царським урядом української автономії. Суперечливість позиції М.Маркевича знаходить пояснення як у цензурних умовах, так і в подвійній природі соціальної та етнічної самосвідомості історика, який належав до верхівки суспільства. Тому твір М.Маркевича насичений суперечливими оцінками, але з іншого боку перед нами постає історик – справжній патріот, який глибоко співчував боротьбі українців за волю і незалежність. М.Маркевич прагне якомога повніше відтворити масові народні рухи, показати талановитих козацьких ватажків, їхню мужність, доблесть у боротьбі з ворогами, використовуючи при цьому цілі пласти документальних джерел. Чимало елементів історичної схеми М.Маркевича розвинуті в подальшій українській історіографії, спряли розробці її важливих проблем [87, с.37-38].

У 30-40-і рр. літераторів та істориків романтичної школи об’єднував у Харкові гурток Ізмаїла Срезневського (1812-1880 рр.) [32; 47; 86]. І.Срезневський займався етнографією, збираючи матеріал на Харківщині, Полтавщині, Катеринославщині, в інших губерніях Лівобережної та Степової України [86, с.59].

Фольклорні записи послужили І.Срезневському основою для збірки “Запорожская старина”, видані в шести випусках у Харкові протягом 1833-1838 рр. Там же було вміщено його коментарі та нарис історії України ХVІ – ХVІІІ ст., написані з використанням великої кількості джерел – рукописних та опублікованих. Серед них : літописи Граб’янки, Рогалевського, Дзевовича, Рубана, Туманського та ін.; “Записки о Малой России” О.Шафонського, “Записки о казаках” Міллера, “История руссов”, значна кількість місцевих українських літописів; узагальнюючі праці з історії Польщі (польською мовою); “Щоденник” Гордона (німецькою мовою), “Записки” Шевальє (французько мовою) та ін. Як до допоміжної довідкової літератури звертався вчений й до праць з історії України Д.Бантиш-Каменського, з історії Росії М.Карамзіна, а також до різноманітних збірників законодавчих актів [32, с.68].

Заслуга І.Срезневського полягала і втому, що в “Запорожской старине” було зібрано та прокоментовано на підстав літописних переказів велику кількість народних пісень і дум як одного з особливо важливих видів історичних джерел [32, с.69]. За переконанням І.Срезневського, цей же вид джерела дає змогу дослідникові розуміти історію України ХІV – ХVІІ ст. з більшою повнотою. До речі, сучасні учені теж підтверджують історичну правдивість фольклору [32, с.72; 86, с.62].

Слід зазначити, що “Запорожская старина” стала не тільки етапом у фольклористиці, а важливим історіографічним явищем. Поряд з текстами народних дум і пісень на історичну тематику вона містить ґрунтовні наукові коментарі упорядника І.Срезневського та його ж узагальнюючий історичний нарис “Украинская летопись 1640-1657” (1835 р. вийшла в світ у Харкові також і окремим виданням). Безперечно, мав рацію дослідник Я.Дзира, коли зазначав, що історична частина “Запорожской старины” була своєрідною першою друкованою хрестоматією з історії України [32, с.71].

Саме у цій збірці І.Срезневський найдокладніше висловив свої погляди на історію українського козацтва, відкинувши карамзінську версію про зародження його у часи Київської Русі – десь у Х ст. А у своїх чернетках, опрацьовуючи матеріали до “Запорожской старины”, зазначив, що лише в ХІV ст. існування козацтва на Русі підтверджується грамотою великого князя литовського Олександра. До речі, на це джерело, як на одне з найдавніших документальних свідчень про козаків на Київщині, посилаються й сучасні українські історики [32, с.70].

Справедливо висловлював І.Срезневський свої критичні зауваження французькому мемуаристу ХVІІ ст. Бопланові за те, що в своєму “Описі України” він ототожнював козацтво з усім населенням України. Правда, й сам І.Срезневський допустився подібної помилки, ототожнюючи запорізьке козацтво з реєстровим козацьким військом, що перебувало на службі в польського короля Стефана Баторія [86, с.61].

Відзначаючи посилення національно-релігійного гніту на Україні за часів польського короля Сигізмунда ІІІ, вчений звертає увагу на великий розмах Визвольної боротьби українського нарду. І.Срезневський трактував цю боротьбу лише як національно-релігійну, за право віри православної. Її соціальної антифеодальної спрямованості (проти шляхетсько-магнатських поневолювачів) історик не помітив. Звідси його категоричний висновок: мовляв заворушення, викликані посилення експлуатації народних мас, “були мізерними порівняно із заколотами, що були наслідком гонінь віри православної” [86, с.62].

Майже половина опублікованих в “Запорожской старине” фольклорних текстів присвячена подіям, до яких так чи інакше був причетний Богдан Хмельницький. У цьому знайшло вияв ставлення народних мас до одного з своїх найвидатніших провідників, а також розуміння ролі цього історичного діяча з боку самого вченого. Б.Хмельницького І.Срезневський називав видатним полководцем, визволителем козацької України від влади Польщі 32, с.71].

Палка любов до України, численні видання, статті, дослідження, щ широко популяризували в 30-х роках відомості про Україну та її минуле – все це ставить І.Срезневського поруч найбільш заслужених діячів