Розділ ІІ. Вивчення історії козацтва

істориками народницького напрямку (друга половина ХІХ ст.)

2.1. Наукові дослідження М.Максимовича, М.Костомарова та П.Куліша

Свої дослідження української етнографії та історії Михайло Максимович (1848-1873 рр.) розпочав у 30-х рр. ХІХ ст. як прихильник романтизму [31]. Згодом у 50-60-х рр. у його творчості дедалі помітнішими стають риси науково-критичного ставлення до джерел. У М.Максимовича не було великих узагальнюючих праць з історії. Проте коло історичних, археологічних та етнографічних проблем, якими він займався, досить велике. М.Максимович зарекомендував в українській історіографії як аналітик і критик [52, с.7].

Незважаючи на те, що левова частина його праць присвячення історії Давньоруської держави, не оминав він і вивчення історії козаччини. Зокрема, найбільше місця з періоду ХVІ – ХVІІ ст. у творах М.Максимовича займали проблеми історії козацтва та Визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі.

Слід мати на увазі, що в першій половині ХІХ ст. серед науковців точилися гострі суперечки з цілого кола проблем, у тому числі і про походження козацтва. Одні історики вели початок його від стародавніх докнязівських часів і доводили, що козаки були норманами, вихідцями зі Скандинавії. На думку російського історика М.Погодіна, козаки були племенем, в родоводі якого поєднувались слов’янські та тюркські елементи [87, с.68].

М.Максимович перший піддав науковій критиці подібні концепції і переконливо доводив, що українське козацтво не було окремим племенем. “Скажу виразніше, – писав він у “Листах до М.Погодіна”, – в Україні з обох боків Дніпра козацтво розвинулось з ХVІ ст., як особливий стан малоросійського народу серед інших станів, тобто духовенства, шляхетства, міщанства і поспільства” [87, с.69].

Отже, М.Максимович визначав козацтво не як етнічну категорію, а як окремий стан, і його виникнення пов’язував з певним періодом історичного розвитку українського народу. М.Максимович перший в українській історіографії звернув також увагу на козацтво як первісно-військовий в своїй основі стан та показав дальший поділ його на козаків поселенців, які жили на волості, і військовий табір – на Запоріжжі.

М.Максимович також довів, що поява українських козаків (принаймні звістки про них у письмових пам’ятках) датується кінцем ХV ст. Підґрунтям виникнення і розвитку козацтва, відповідно до поглядів М.Максимовича, був народний елемент [52, с.68].

Що ж послужило причиною створення стану козацтва, які історичні фактори викликали його появу? М.Максимович бачить ці причини у факторі зовнішньому – нападах татар і гнобленні з боку Литви та Польщі. “Запоріжжя була гніздом, де родилась дружина, відважна, нежоната ватага вільних козаків плодилась без матері, бо для неї була Січ – мати, а Великий Луг – батько. Козаків водила жадоба волі помсти, битви, здобичі , і всякий виходець, хто б він не був, міг стати їхнім братом, товаришем, якби тільки приніс з собою бойову відвагу щоб прийняв грецьку віру і мову їх” [52, с.55].

Добу польського панування України – від Люблінської унії 1569 р. до Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. – М.Максимович справедливо вважав окремим важливим періодом в українській історії. У дискусії з польськими істориками М.Максимович різко заперечував твердження про те, що експансія в Україну є фактом нібито справедливим і благотворним. М.Максимович вказував, що Люблінська унія була договором двох сторін, України й Польщі, про з’єднання їх в одну Річ Посполиту (республіку) на “праві людей рівних з рівними і вільних з вільними”. Люблінську унію вчений розглядав як юридичний акт, як згоду українського лицарства (тобто козацтва) служити польському королеві нарівні з поляками. Проте служба за цією угодою, як підкреслює М.Максимович, не означала гноблення однієї сторони другою, як почалося над українським народом після унії. Разом з тим М.Максимович підкреслює той факт, що польській стороні, тобто польським магнатам, коштувало великих зусиль домогтись цієї “добровільної” згоди. По суті, М.Максимович вважає, що Польщі здобула “згоди” насильством, а не завдяки добровільній домовленості [52, с.72].

Власне щодо оцінки Брестської церковної унії 1596 р., то М.Максимович дотримується концепції “Історії русів”. Він дивиться на унію як на одну з головних причин розгортання національно-визвольного руху, в якому об’єднувались усі сили і стани народу, за винятком тих знатних князівських родів, що за своїм духом і культурою перестали бути українцями, зокрема, князі Вишневецькі, Адам Кисіль, Четвертинські, Радзивілли та ін. [52, с.75]

У зв’язку з оцінкою уній другої половини ХVІ ст. М.Максимович подає характеристику визвольного руху українського народу кінця ХVІ і ХVІІ ст. Визвольним рухом історик вважає боротьбу всіх верств українського суспільства, починаючи від посполитих, козаків і міщан і кінчаючи українською православною шляхтою та духівництвом, більшість якого не схилилась перед польським гнобленням. Отже, цей рух він розглядав як загальнонародний у своїй основі. М.Максимович намагався дати історично об’єктивну оцінку ватажкам українського козацтва, зокрема таким як Петро Сагайдачний (“Дослідження про гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного”, “Сказання про Петра Сагайдачного”) [52, с.77].

П.Сагайдачного М.Максимович ставив високо поміж козацькими гетьманами, вважаючи його другою за значенням історичною особою після Б.Хмельницького як у справах військових, так і в державних.

Показовою є, наприклад, позиція М.Максимовича щодо спільного походу українських козаків під проводом П.Сагайдачного і польських війська чолі з королевичем Владиславом на Москву 1618 р. М.Максимович відкинув погляди Д.Бантиш-Каменського, за якими П.Сагайдачний ніби-то діяв своєкорисливо, боячись позбутися гетьманства. М.Максимович же вбачає в діяльності П.Сагайдачного нерозривний зв’язок з історичними обставинами, в яких перебувало козацтво на початку ХVІІ ст. Як підлегле військо польського короля, – зазначав М.Максимович,