Козацькі повстання кінця ХVІ ст., особливо поразка повстання під проводом С.Наливайка, показали, як пише М.Максимович, що збройна війна з Польщею для України була тоді передчасною. Козаки сподівалися, що їхні заслуги перед польською короною можуть полегшити долю українського народу. Цю надію живили різні королівські привілеї і сеймові конституції, які складалися і писалися зазвичай тоді, коли у польської корони виникала потреба в козацтві, але виконувалися вони рідко. “Можна сказати, – писав М.Максимович, – що П.Сагайдачний був охоронним щитом України і зробив для неї все, що тільки можна було зробити тоді підданому польського короля, не піднімаючи зброї проти поляків, – як це потім довелося вчинити Б.Хмельницькому, коли згинула вже вся надія і все терпіння довготерпеливого народу” [52, с.80].

М.Максимович бачив у П.Сагайдачного виразника інтересів не лише козацтва. А й усього українського народу в найголовніших сферах політичного і воєнного життя. Значне місце в його оцінці історичних подій початку хVІІ ст. і ролі в них П.Сагайдачного зайняло питання про боротьбу з агресією Туреччини та Криму. М.Максимович відповідно оцінив роль П.Сагайдачного у війнах з агресорами, назвавши його “грозою для татар і турків, яких він громив безперервно на морі і сухопутті” [52, с.82].

В яскравих фарбах подав М.Максимович події, пов’язані із Хотинською битвою 1621 р., у якій зазнала поразки турецько-татарська армія. Справу героїчної перемоги, – зазначає М.Максимович, – вирішили козацькі полки на чолі з П.Сагайдачним, який і сам дістав у бою смертельну рану, від якої помер у 1622 р. [52, с.83].

Важливим питанням історії України ХVІІ ст., яке знайшло своє відображення у працях М.Максимовича, було питання про Визвольну війну українського народу під проводом Б.Хмельницького. М.Максимович розглядав її як справедливу і всенародну, оскільки розпочалась і розгорнулась війна саме в той період, коли нестерпним став гніт і панування польських магнатів і шляхти над українським народом. У “Листах про Богдана Хмельницького” та в “Спогадах про Богдана Хмельницького” М.Максимович дав високу оцінку діяльності гетьмана, який за своїм національним фактором, якостями полководця і державного діяча був і лишився вірним сином свого народу. Школою його виховання була історична ситуація, в якій він жив і діяв. Дух і характер Б.Хмельницького загартувала Запорізька Січ, а не єзуїтський колегіум, незалежно від того, чи навчався він у ньому, чи ні та ким були формально його шкільні вчителі. Справжньою школою життя була тоді Запорізька Січ, з якої, пише М.Максимович, виходили і ті міцнодушні, переможні мужі як П.Сагайдачний, і такі бідові голови як П.Павлюк, що вже раз стояв біля варшавської плахи разом з І.Сулимою, був тоді відпущений, але не вгамувався, – знову пішов на вогонь і загинув у муках на тій же площі у Варшаві [52, с.105].

У колі таких людей, як П.Павлюк, М.Максимович бачить і Б.Хмельницького, який “довго був із славою у тій же запорізькій школі, продовжував близько 17 років військову і депутатську службу в реєстровому козацтві між поляками і українцями, витворив із себе діяча і сподвижника всенародного” [52, с.106].

Один раз на кілька віків народжуються такі люди, як в українського народу Богдан. Такою високою є думку М.Максимовича про Б.Хмельницького як історичну особу.

Користуючись доступними йому джерелами, М.Максимович розкрив також фактичний бік історії приєднання України до Росії від Рішення Земського собору в Москві 1 жовтня 1653 р. і до акту, що завершився на Переяславській Раді 8 січня 1654 р.

Однак М.Максимович не завжди виявляв послідовність у своїх судженнях, висловлював суперечливі думки. Так, повстання під проводом Б.Хмельницького він з одного боку оцінює як боротьбу за національне визволення, за “народну самобутність”, а з другого – вважає Переяславську Раду 1654 р. “великим історичним актом, історично неминучим і позитивним явищем, яке відобразило давні прагнення багатостраждального українського народу відновити цілісність надовго розірваних частин Русі.” [52, с.126].

Поряд з цим М.Максимович обґрунтував ідею києвоцентризму на противагу москвоцентризму як ремінісценції теорії “Москва – третій Рим”. І таким чином відродив давнє відоме з часів Іова Борецького та І.Мазепи українське протистояння “третьому Римові”: “Київ – другий Єрусалим”. Належить М.Максимовичу і першість в застосуванні на новому, позитивістському науковому рівні тези про тяглість української історії від княжих часів до козацьких [86, с.205].

Дослідження М.Максимовича стали вагомою часткою української історіографії ХІХ ст., чимало його відкриттів та міркувань залишаються цінними до наших днів. Історик Д.Багалій писав про М.Максимовича, що на його долю припало тяжке невдячне завдання – очищати джерела української історії, переважно літописи та побудовані на них праці, від помилок, хиб і викривлень. М.Максимович, зазначав Д.Багалій, розчищав ґрунт для майбутніх праць, творив цеглини для майбутньої побудови південноруської історії. І.Франко справедливо називав М.Максимовича видатним письменником української науки, а М.Драгоманов влучно зазначив, що він був для українців цілою вченою історико-філологічною установою і разом з тим живою народною людиною [87, с.78].

Видатне місце в українській історіографії М.Костомаров [9; 57; 58]. Зауважимо, що з 1861 по 1885 р. М.Костомаров написав і видав понад 200 праць, серед яких особливо значні дослідження з української козацької історії – “Гетманство Юрия Хмельницкого”, “Последние