Тяжке становище виникло і в тваринництві. У колгоспах слабо розвивалася кормова база. На кінець 1945 р. поголів’я всіх видів худоби досягло довоєнного рівня, а посіви кормових культур лише 29%. Цей розрив значно збільшувався ще й тому, що урожайність кормових була значно нижчою, ні до війни. План молокопоставок на 1 грудня 1945 р. республіка виконала лише на 48,9%. Не все гаразд було і з м’ясопоставками. Так, того року господарства Одеської області здали державі лише 43 свині. Щоб виконати плани м’ясозаготівель, колгоспи були змушені здавати молодняк, виснажену худобу, корів. Великим був падіж тварин. Так у Вінни-цькій області за 11 місяців 1945 р. загинуло 7,8% поголів’я великої рогатої худоби, 5,4% сви-ней, 6,7% овець і кіз.

Таким чином, на кінець 1945 р. в сільському господарстві УРСР, як і в ряді районів країни, склалася вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала серйозного перегляду аграрної політик, а саме: відмови від дальшого форсованого розширення посівних площ без відповідного зростання матеріально-технічних ресурсів; перегляду заготівельної політики і перед усім зменшення обсягів обов’язкових поставок, підвищення заготівельних цін, які були просто „символічними”; посилення матеріальної заінтересованості колгоспників, викоренення зрівнялівки в оплаті їх праці; збільшення асигнувань у сільське господарство; відмови від адміністративного втручання у справи колгоспів; перехід від екстенсивного до інтенсивного розвитку цієї, чи не найважливішої галузі народного господарства. На жаль, керівництво країни не звернуло уваги на ці перші серйозні сигнали, що свідчили про не благополучність у колгоспному виробництві. Не припинилося й форсоване розширення оброблюваних площ. Урожайність зернових культур передбачалося довести до 9,5 ц, а цукрових буряків – до 115 ц з га. Однак при цьому й у 1946 р. не очікувалося значного збільшення трудових і тяглових ресурсів.

Для того, щоб виконати всі польові роботи в оптимальні сроки, республіці не вистачало більш як 30 тис. умовних п’ятнадцятисильних тракторів. Тому навантаження на тягло в 1946 р. було надзвичайно великим. У переведенні на оранку воно становило 12,2 га і було чи не найбільшим в СРСР. У Вінницькій області, наприклад, у весняній оранці та сівбі було задіяно майже 110 тис., а в Київській – близько 60 тис. корів. У райони і господарства направлялася велика кількість уповноважених з числа відповідальних працівників. Однак, незважаючи на це, строки сівби у багатьох господарствах розтягувалися, низьким був процент висівання ярих культур по зяблевій оранці. Мали місце й інші серйозні порушення агротехніки.

Навесні 1946 р. значно загострилося продовольчі труднощі. Про це свідчить ряд документів.

До зростання труднощів у сільському господарстві республіки і країни в цілому багато в чому призвели вкрай несприятливі мете реологічні умови. Зима 1945-1946 рр. У більшості районів України видалася малосніжною, з частими відлигами, а квітень, травень і червень були найбільш посушливими за 50 попередніх років. Це призвело до ослаблення й загибелі посівів зимових і ярих культур. У120 районах Харківської, Ворошиловградської, Сумської, Одеської, Миколаївської, , Херсонської областей зимою повимерзали й навесні не зійшли зернові на 550 тис. га, що становило 20% площі посівів цих культур.

Замість того, щоб подати потерпілим районам реальну допомогу, республіканські органи, виконуючи вказівки союзних, уже з весни 1946 р. фактично розпочали “битву за врожай”, спрямовану насамперед проти колгоспів і районних ланок управління. Зверху було визначено видову оцінку врожаю, на основі якої окремим господарствам і районам доводилися плани хлібозаготівель. Намагаючись дещо послабити їх тягар і зберегти в господарстві хоча б частину врожаю, голови колгоспів та й деякі представники районних партійних і радянських органів робили спроби знизити видові оцінки врожайності. Однак у республіканських та союзних інстанціях ці дані всіляко коригувалися в напрямі їх максимального збільшення. Все ж таки бажання знизити урожайність проявляється не тільки з боку керівництва колгоспів, але навіть окремих керівників районних працівників, які за допомогою різних засобів намагалися вплинути на людей, що займалися визначенням урожайності, й інколи “шляхом тиску на нових, недосвідчених районних та дільничних інспекторів добивалися викривлення цифр”. Тому було організовано повторну перевірку видової врожайності. До осіб, які намагалися знизити врожайність, застосовувалися адміністративні, а то й судові покарання.

Однак, як показала осінь, врожайність виявилася значно нижчою навіть від тих оцінок, що їх подали голови колгоспів і представники районних органів, не кажучи вже про дані інспекторів. Літо 1946 р. було надзвичайно посушливе. Протягом весняно-літнього сезону на всій території республіки опадів випало значно менше норми. Тільки в липні в ряді районів пройшли дощі, висока температура повітря, що доходила до 31-36о, а в серпні – навіть 36-39о, значно підвищила випаровуваність верхніх шарів ґрунту. За весь 100-річний період інструментальних спостережень за погодою на Україні такі високі температури раніше не були зафіксовані.

В республіці склалося критичне становище. У липні 1946 р. ряд її областей звернувся з проханням зменшити плани завдання хлібозаготівель для господарств, які знаходилися в регіонах, що найбільш потерпіли від посухи, оскільки доведені до них плани майже дорівнювали їхнім валовим зборам зернових. Однак Рада Міністрів України та ЦК КП(б)У затвердили спущений зверху план, яким передбачалося здати державі 340 млн. пудів хліба.

Питання про збирання врожаю та проведення хлібозаготівель розглянув липневий пленум ЦК КП(б)У. Однак замість того, щоб об’єктивно проаналізувати ситуацію, яка склалася в сільському господарстві республіки, й розробити комплекс дійових заходів, спрямованих на послаблення наслідків посухи, його учасники піддали критиці лише окремі недоліки в організації