Хрущов ще на початку вересня направив до А. І. Мікояна листа з проханням дозволити приймати від господарів. Які не мають пшениці та жита, інші зернові культури, дозволу не було отримано. Наприклад, Полтавській області відмовили в просьбі замінити 4 тис. т зерна на відповідну кількість молока та м’яса. Під страхом кримінальної відповідальності колгоспам і колгоспникам аж до повного виконання планів обов’язкових поставок заборонялося торгувати хлібом на ринках.
Боротьба за виконання плану хлібозаготівель часто доводилося до абсурду. Республіканські органи ставили перед областями та районами фантастичні завдання. Наприклад, колгоспи Кіровоградщини відповідно до першого плану, затвердженого в липні 1946 р. на основі видової врожайності зернових 7,4 ц, мали здавати в середньому з гектара посівів по 4,6 ц. Але через жорстку посуху та суховії зернових у господарствах області було в середньому одержано по 4,8 ц, а з кукурудзою – 4,9-5 ц з га. Незважаючи на це, план заготівель для області кілька разів збільшували. Після першого такого підвищення перед її колгоспами ставилося завдання здати з гектара 5,1 ц, після другого – 5,2 ц. Отже, область повинна була здати зерна більше, ніж зібрала.
У вересні ряд областей республіки знову звернувся в Раду Міністрів УРСР з проханням знизити плани поставок, але ці клопотання було рішуче відхилено. В таких умовах, навчені гірким досвідом 30-х років, голови колгоспів почали в масовому порядку приховувати частину зерна від заготівель, ризикуючи при цьому бути засудженими як „шкідники і саботажники”.
Щоб утаїти бодай дещицю вирощеного ними врожаю, в колгоспах вдавалися до різних методів: ховали зерно, зволікали з його обмолотом і здачею на заготівельні пункти. Наприклад, У Переяслав – Хмельницькому районі Київської області, за неповними даними, у вересні 1946 р. на токах і колгоспних коморах було близько 15 тис. ц зерна, яке мало бути здано державі. Близько 8750 ц зерна, що підлягало вивезенню, осіло на кінець жовтня у колгоспних коморах Хмільницького району Вінницької області. Тут же був і ще не обмолочений урожай з 1580 гектарів. З державних істочників повідомлялось, що на кінець жовтня хлібозаготівлі були виконані приблизно на 50% та перевірки на місцях виявили чисельні факти засипання товарного зерна в насіннєві фонди, затримки під різними приводами зерна на колгоспних складах і т. ін. В окремих колгоспах Запорізької області створювалися фонди соціального забезпечення, які були визнані незаконними.
Мали місце випадки, коли з відома або за розпорядженням керівників господарств для того, щоб затримати зерно, виводилися з ладу молотильні агрегати, інші сільськогосподарські машини. Так, голова голова колгоспу ім.. Р. Люксембург Сталінської (нині – Донецької) області Терещенко дав вказівку зламати сушарку. В колгоспі „Заповіт Ілліча” цієї ж області близько 15 т зерна не просушили, а розпарили, зробивши його вологішим, щоб таким чином зберегти в господарстві. Для боротьби з подібними явищами пунктам „Заготзерно” була дана вказівка приймати все зерно, незважаючи на якість. В резолюції XIV Пленуму Одеського обкому КП(б)У, у якій відбувся ще в липні 1946 р., прямо висувалася вимога не допускати повернення в колгоспи і радгоспи зерна, що доставлялося на пункти „Заготзерно” і держсортфонду.
Заготівельним пунктам республіки в ряді випадків дозволялося приймати зерно вологістю навіть 20%, а кукурудзи – до 30%. Від місцевих органів вимагалося лише одне: за будь яку ціну виконати план. Так, директор Царичанського району „Заготзерно” Є. О. Казимірченко великі втрати зерна на своєму пункті пояснював тим, що був змушений „внаслідок тиску голів сільрад та уповноважених по заготівлях”, а також особисто першого секретаря райкому партії прийняте вологе, некондиційне зерно. На 10 жовтня 1946 р. з 1 647 354 т зерна, яке знаходилося на заготівельних пунктах УРСР, вологого було 50 т, сирого – 9 , засміченого – 302 , зараженого шкідниками – 144 . Зберігання такого зерна призводило до його псування. Лише на заготпунктах Сумської області кількість зіпсованого зерна становила 837 т.
До збільшення втрат призвело й те, що, Намагаючись залишити в господарстві частину вирощеного врожаю, колгоспники ховали зерно на горищах, закопували його в землю, змішували з відходами. Наприклад, голова колгоспу „Радянське село” Лебединського району Сумської області намагався сховати на горищах колгоспних комор 312 очищеного зерна і більш як 700 пудів – змішаного з відходами. Близько 300 пудів зерна намагалися сховати подібним способом в артілі „Піонер” Вільховатського району, що на Харківщині. В колгоспах „Червоний колос” та ім.. Леніна Миколаївської області необмолочене та обмолочене зерно ховали відповідно у скиртах і в басейні для дощової води. Однак при зберіганні в непристосованих приміщеннях змішане з відходами, не просушене зерно часто псувалось. Це збільшувало й без того чималі його втрати і приводило голів колгоспів на лаву підсудних.
Мабуть, найбільш розповсюдженим методом приховування зерна було його зсипання в насіннєві фонди, в надії, що хоча б насіння залишать у колгоспах. Але, як показало життя, це були марні надії.
Нерідко голови ряду колгоспів, ставлячи себе під удар, ігнорували постанову уряду про те, що колгоспи до повного розрахування з державою мають право використовувати на свої внутрішньогосподарські потреби не більше 15% від кількості зданого зерна, і витрачали значну його кількість на оплату трудоднів, організацію громадського харчування під час збиральної кампанії, на зернофуражні тощо.
Однак приховати зерно чи іншу сільськогосподарську продукцію було надзвичайно складно, адже за ходом заготівель пильно стежили уповноважені Міністерства заготівель СРСР. Останніх лише в 53 районах Київської області