Характерною ознакою політико-правових поглядів Т. Г. Шевченко є глибоке невоспріятіє, засудження самодержавства. Для нього немає "добрих" царів. У поемі "Сон", яку сам поет назвав комедією, він з нищівним сарказмом розвінчує образ царя як помазаника божого на землі, в творі "Юродівій" називає його "фельдфебелем на троні", верховодом зграї насильників і кровожерних поміщиків-нелюдів. За умов жорстокої реакції Т. Г. Шевченко сміливо поставив питання "чи довго ще на сім мирі панам володарювати?". У історії експлуататорських держав він бачив сатрапів, тиранів-царів, цезарів, імператорів, які правили, спираючись на церкву, що освячу

валу свавілля і насильство над людиною. У творі "Царі" поет розкриває і рішуче засуджує злочинне свавілля самовладцив-деспотів.

Феодал-самодержавна Росія зображається в творах Т. Шевченко розділеною на два соціальні полюси: експлуатоване селянство і визискувачи-поміщики з царями на чолі. Івана Грізного він називає "мучителем", різко викриває гнобительську політику Петра І, їдко засуджує антинародний характер правління Катерини II, яка в 1782 р. наказала побудувати пам'ятник Петру І з написом "Першому — Друга", цієї самої підкресливши спадковість необмеженої влади монархів Росії.

До цього слід додати, що ненависть і рішуче політичне неприйняття в Т. Г. Шевченко було не тільки до російського царизму, але і до українських експлуататорів. Гетьмани для поета — таке ж зло, як і царські урядовці. Він з презирством писав про тих українських діячів, які багато говорять про "матінку Україну", про її "долю-волю", а насправді у згоді з російськими поміщиками і царатом "деруть шкуру" з селян, "праведну кров з ребер, як водицю точать".

Поряд з різко критичним зверненням Т. Г. Шевченко до абсолютної монархії він не абсолютизує і буржуазно-республіканський лад, кваліфікує його як далекий від інтересів трудящого люду, від тієї "челяді", кріпосних-трудівників, того стану, з якого вийшов сам.

У своїх творах він дорікав французьким енциклопедистам XVIII ст., які проголосили гасло "Свобода, рівності і братству", у тому, що вони "почали" і не закінчили ліквідацію "батогів, престолів і корон".

Світле майбутнє України поет, якого сучасники назвали "пророком", пов'язував не з буржуазно-правовим ладом, а з самоврядуванням народу, з суспільною, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від свавілля властітелів.

У основу самоврядування народу він поклав суспільну власність і, в першу чергу, власність на землю. Кажучи про ці погляди Т. Шевченко і інших демократів, тодішніх і пізніших, слід мати на увазі одну характерну особливість тодішнього суспільного розвитку.

Перехід від феодально-кріпосницьких основ економічного життя до буржуазних пов'язаний із зміною форм власності, а відповідно і мотивації праці, тобто відмова від позаєкономічного примушення і упровадження замість цього економічного стимулу.

Рабовласницька і феодально-кріпосницька форми виробництва базувалися на позаєкономічному примушенні, тоді як буржуазний лад мав і має економічні методи залучення до праці, а отже — право приватної власності.

Т. Р. Шевченка, як ніхто інший, дав глибоку і нищівну критику російського законодавства, організації суду і судочинства, першим в історії революційної думки в Україні показав злочинну суть тодішніх законодавчих актів, виразив рішучий протест проти царських законів і юридичного їх трактування як способу утиску трудової людини. Він писав, .що ці закони "катами писані", що "правди в суді немає". Його ідеалом була трудова демократична республіка.

Кажучи про політичний ідеал Т. Р. Шевченка, слід підкреслити його увагу до сили закону, причому "праведного закону", як він неодноразово відзначав. "Праведний" закон вже за своєю суттю співпадає з традиційними поняттями "правда", "воля", "справедливість". Т. Г. Шевченко чітко показав, що закон, прийнятий експлуататорською владою, не можна сприймати як "справедливий", тому що він не відповідає людським цінностям. Для Т. Г. Шевченко соціальне справедливим є рівномірний розподіл землі між членами суспільства, ліквідація станового розподілу громадян, введення юридичної рівності, обов'язкова праця всіх членів суспільства, усунення експлуатації.

У творах Т. Г. Шевченко поряд з антикріпосницькими, антицарськими ідеями червоною ниткою проходить думка про самостійність України. Вся його творчість пройнята безмежною любов'ю до України, її народу. У вірші "Чи зійдемося ми ще знову?", написаному в посиланні, він закликав своїх співвітчизників:

Свою Україну любите,

Любіть її... У час лютий,

У останню тяжку хвилину

За неї господа благаєте.

Отже, в творчості Т. Шевченка, в його політичних поглядах з'єднувалися ідеї революційності, демократизму і самостійності, України. Його творчість зробила великий вплив на розвиток,! визвольних ідей, національної самосвідомості українського на-| роду, на формування української інтелігенції, здібної до боротьби за ідеали соціальної і національної свободи.

Наступний етап в розвитку політико-правових ідей в Україні пов'язаний з революційним народництвом, діяльність якого проходила в нерозривній єдності з народницьким рухом в Росії, зокрема, з такими організаціями як "Народна воля" і "Чорний переділ".

Оцінюючи їх діяльність, потрібно мати на увазі, що на них вже був відчутний вплив марксизму і анархізму, зокрема, щодо критики капіталізму. У програмних документах, прокламаціях і відозвах часто трапляються фрази "робочий клас", "експлуатація", "буржуазний лад" і ін.

Серед політичних ідей народництва слід зазначити його негативне відношення до експлуататорської держави. Головний принцип оцінки держави — кому вона служить, чиї інтереси захищає. Особливо ненависним була зневажливість монархічної особи в суспільному устрої Росії. У статтях і інших публікаціях чітко мовилося про "політичну систему", "політичну організацію", механізм політичної влади". Безумовно, не всі