Більшість революційних народників схилялася до заперечення якого-небудь монархізму, абсолютного або конституційного. Хоча в їх документах ще немає вимог установки республіки, але по суті йшлося саме про такий вид правління, а одне з центральних устремлінь революційного народництва — це скидання самодержавства і встановлення Тимчасового революційного уряду, головною метою якого повинне було бути скликання Засновницьких зборів. А вже їм належало створити революційну владу, цілком залежну від волі народу, затвердження демократичних свобод, передача землі селянам. Принцип верховенства волі народу планувалося покласти фундаментом всіх рівнів влади. Принципами організації центральної влади проголошувалися її виборність, змінність, підзвітність, підконтрольність. У програмних принципах народоправління важливе місце відводиться демократичним традиціям сільської громади.

Аналізуючи проблеми політичних відносин в суспільстві, народники в основу прав людини ставили природне право, що виходило з цінностей і інтересів людського буття. Для встановлення правопорядку в країні потрібні закони і інститути, які б відображали волю народу. Правам і свободам особи відводилося особливе місце в цих програмах. Багато хто при цьому широко використовував законодавчі акти Франції, США і інших буржуазних держав.

Проте в національному аспекті народники не дали належної відповіді на поставлені життям питання, їх програми не містять практичних рекомендацій щодо державного рішення національних проблем.

Висновок.

Висуваючи загальнодемократичні гасла про права кожної нації і народності на суверенний розвиток, вони мали на увазі не федерацію рівноправних народів, а федерацію общин, об'єднаних у області і підлеглих на місцях обласному управлінню, а в центрі — союзному уряду. До політичного ж суверенітету націй, з їх погляду, доцільно звернутися лише після зміцнення революційної влади, щоб "темні реакційні сили" не використовували його як "свою Вандею". Безумовно, що в такій багатонаціональній країні, як Росія, недосконалість національної програми, її вузькість і обмеженість не сприяли завоюванню довіри трудящих мас. Визнання народниками терору як методу політичної боротьби не могло дати бажаних результатів.

Список використаної літератури:

Дорошенко Д.І. Нарис історії України / Передмова І. О. Денісюка. – Львів: Мир, 1991. – 576с.

Енциклопедія українознавства. під ред. проф. Кубійовіча В., -- Львів. – Т. 3. -- 1994. – З. 960-1204.

Політологія: історія і методологія / Андрущенко В. П., Антоненко В. Р., Ануфрієв Л. О. і ін.; За ред. Ф. Р. Кирілюка. – ДО.: Здоров'я, 2000. – 632 з.

Сергийчик В. Українци в імперії. – ДО., 1992.—92 з.

Костомаров Р. І. Закон Божий (Книга буття українського народу). – ДО., 1991. – 38с.