Останні роки правління Володимира не були безхмар-ними: свою непокору почав виявляти Ізяслав у Полоць-ку; за підготовку до повстання проти великого князя був кинутий до в'язниці Святополк, який сидів у Турові; у 1014 р. відмовився платити щорічну данину (2 тисячі гри вень) новгородський намісник Ярослав. Під час підготов-ки карального походу на Новгород Володимир помирає. Ця подія перенесла боротьбу нащадків великого князя в іншу площину: їхня активна протидія центру поступа-ється місцем енергійним намаганням завоювати велико-княжий стіл. У ході чотирирічного кривавого братовбив-чого протистояння загинули Борис, Гліб, Святополк, Свя-тослав, і 1019 р. у Києві вокняжився Ярослав. Проте йо-го влада над руськими землями була не повною, оскільки вже 1024 р. він зазнав поразки в битві під містом Листве-ном від свого брата, енергійного чернігівського князя Мстислава. Однак переможець не зайняв великокняжий стіл, братам вдалося знайти компромісне рішення: вони утворили дуумвірат, поділили Русь по Дніпру і з двох центрів — Києва та Чернігова — управляли величезною державою. Лише після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав став, за словами Нестора, «самовладцем Руської землі».

Роки князювання Ярослава (1019—1054) — час най-вищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Ру-сі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продов-ження справи Володимира — посилення єдності, центра-лізації держави, її європеїзацію. Як свідчать літописи, Ярослав був не стільки князем-дружинником, князем-за-войовником (хоча його прихід до влади відбувався під брязкіт зброї та лиття крові), скільки князем-будівни-ком, князем-просвітителем. Деякі вчені пояснюють це збі-гом обставин: по-перше, у князя був уроджений підви-вих у правому тазостегновому суглобі, по-друге, в одній з битв він отримав важку травму правого коліна і тому фізично не був повноцінним воїном. Саме тому, на їхню думку, свою силу та енергію він спрямував у інші сфери державної діяльності. Проте таке пояснення є дещо спро-щеним, оскільки правління Ярослава збіглося з періодом внутрішнього освоєння та втримання величезних терито-рій, завойованих князями-попередниками, що вимагало не тільки якісних змін у внутрішній та зовнішній полі-тиці, але й іншого типу державного правителя.

Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів дер-жави. Ще у 1030—1031 рр. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відій-шли Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Князь на-самперед піклувався про безпеку південних рубежів Ру-сі: на багато сотень верст тягнулися зведені при ньому «змійові вали» з укріпленими фортецями. Тільки збудо-вана вздовж Росі оборонна система охоплювала 13 міст і фортець, розташованих на лівому березі. З часом деякі з них, як Корсунь і Торческ, перетворилися на значні еко-номічні та культурні центри, а Юр'єв, названий христи-янським ім'ям Ярослава, крім того, став і центром пра-вославної єпископії. Глибока, ешелонована оборона дала змогу київському князю 1036 р. отримати вирішальну перемогу над печенігами. Після поразки цей кочовий на-род мігрував на Дунай, а його місце в степу зайняли менш войовничі торки. Ярослав же на честь перемоги 1037 р. на місці вирішальної битви побудував перлину середньо-вічної архітектури — собор святої Софії.

У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава — ? Володимиром здійснили останній похід на Константино-" поль. І хоча ця воєнна експедиція закінчилася невдачею, : в цілому становище Київської держави на міжнародній арені характеризується стабільністю, її авторитет зрос-тає. Зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важ-^ ливе місце в міжнародній політиці київського князя ві- ' дігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладай- ; ня вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгі- ; гердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, Ізяслав— з сестрою поль-ського князя Казимира, Святослав — з онукою німецько-го цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генрі-ха І, Анастасія — за угорського Андрія, а Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого. Династичні шлюби бу-ли характерною рисою міжнародної політики середньо-віччя, але масштаби, різновекторність і значимість укла-дених у межах «сімейної дипломатії» союзів дали змогу Ярославу стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають «тестем Європи».

За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня роз-будова держави. З ім'ям цього князя пов'язано створен-ня першого писаного зведення законів Київської Русі — «Руської правди», що регламентувала внутрідержавні фе-одальні відносини. Продовжуючи лінію Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі, Ярослав не тільки будує численні монастирі та храми, а й без відома константинопольського патріарха 1051 р. приз-начає главою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.