Іншою важливою рисою літописів був провіденціалізм (від слова "провидіння" - "божа воля"). Принцип провіденціалізм, тобто пояснення всіх подій через призму божої волі, дозволяв літописцю особливо не зупинятися на аналізі причин якогось явища, а просто зафіксувати його. "На все воля божа" - було універсальним поясненням для будь-якої події. Надприродні сили: бог, диявол, ангели і т.п. часто зустрічаються на сторінках літописів. Добрі думки князю вкладає бог, погані - підказує диявол. Ангели інколи, за свідченнями літописців, напряму втручаються у перебіг подій. Хоча у порівнянні з західно-європейськими хроніками, які буквально рясніють подібними переказами, слід визнати, що елемент дивного, божественного у давньоруських літописах зустрічається набагато рідше.

Однак не правильно було б думати, що літописці знаходилися на узбіччі політичних процесів, і лише сумлінно фіксували події, що відбувалися. Можна визнати, що автори літописів служили певним політичним силам, перш за все князям і духовним ієрархам. Саме життя князів, знаті та духовенства в основному відображено в літописах. Життя народу у моменти спокою практично не відбивається. Інша річ, під час стихійних лих, війн чи народних заворушень. Але ці події знов таки фіксуються без зайвої деталізації.

Головні ідеї, що підкреслюються у літописах - це підтримка авторитету князівської влади, яка вважається даною богом, зміцнення християнства і боротьба з язичництвом, протест проти міжкнязівських усобиць і розколу Русі, заклик до єдності і спільного протистояння зовнішній загрозі. Ці ідеї зберігаються навіть за часів фактичного роздроблення держави на окремі князівства, коли з виникненням окремих князівств з'являлися нові літописні центри. Крім Києва, літописи тепер створювалися у Галичі, Чернігові, Переяславі та ін. містах. Регіоналізація літописання відбилася на більшому зверненні до подій місцевої історії та звеличенні місцевих князів, хоча влада великого київського князя, як і раніше, зберігає великий авторитет.

При написанні літописів автори використовували велике коло джерел: візантійські хроніки, князівські грамоти, міжнародні угоди, народні перекази, розповіді очевидців, власні спос-тереження. Заперечуючи пережитки язичництва, все ж таки у більшості випадків, літописці були русичами, вихідцями з народу, що також відбито у їхніх творах. Перш за все народність проявляється у постійному наведенні народних легенд, пе-реказів, прислів'їв та приказок, цитат з пісень, використовувався увесь потенціал народної культури. На відміну від західно-європейських хроністів, які писали для вузького кола латинсь-комоеної інтелігенції, спираючись на латинську ж традицію, дав-ньоруські літописи були доступні для всього слов'янськомовного загалу.

Головною пам'яткою історичного письменства Київської Русі є "Повість временних літ" (ПВЛ). Саме ПВЛ вважається найдавнішим відомим літописним зводом. Хоча аналіз її тексту дозволив виділити декілька літописних блоків: Найдавніший (створений бл.1037-1039 рр.): Перший (1073 р.) та Другий Київські (1093 р.) зводи. Вважається, що бл. 1113 р. ці зводи об'єднав у ПВЛ літописець Нестор*. На основі твору Нестора в 1116 р. була створена друга редакція ПВЛ, автором якої став ігумен Видубицького монастиря Сільвестр. У 1118 р. невідомим автором була складена третя найповніша редакція ПВЛ.

ПВЛ лягла в основу всіх пізніших літописів, серед яких найбільше виділяються Київський, доведений до 1200 р., та Галицько-Волинський, доведений до 1292 р.