Німецько-радянська війна 22 червня 1941 р. виявила слабкість і погану підготовку СРСР. Німецький фронт швидко посувався на схід. До кінця 1941 гітлерівці захопили майже всю Україну. Від початку війни німецька політика відносно України мала ознаки окупції й колоніального трактування. З цією метою українські землі були поділені на: дистрикт Галичина, який приєднано до Генеральної Губернії (1 серпня 1941 p.), Рейхскоміса-ріат Україна — з 20 серпня № 41 ор., територія під німецьким військовим управлінням, українські землі під румунською окупацією (Північна Буковина, частина Бас-сарабії і Трансністрія—, територія між Дністром і Бугом — з 19 серпня 1941 р.) і Закарпаття, що в 1939р. було окуповане Угорщиною.
У кожній з цих частин був різний окупаційний режим, але всюди визвольні українські національні ряди боролися з жорсткою владою. Вирішальними факторами, що вплинули на піднесення національно-визвольного руху, були: арешти фашистами членів правління Української держави, проголошеної ЗО червня 1941 р. у Львові на чолі з Я. Стецьком та С. Бандерою, а також тоталітарний режим, що супроводжувався масовими розстрілами українського населення.
У першу чергу величезних втрат було завдано інтелектуальному потенціалу народу. Тільки 21 лютого 1942 р. біля Києва в Бабиному Яру було розстріляно 40 членів Спілки письменників України. Серед них чимало оунівців: О. Теліга, референт культурницької комісії ОУН, І. Рогач, редактор атирейхівської газети «Українське слово», І. Ірлявський, поет із Закарпаття, поет С. Шерстюк, А. Максимець, поет Олег Ольжич (син О. Олеся), поет Г. Пронченко з Кривого Рога, А. Марченко, Ю. Петречко, В. Федюк. Цей список довгий. Його зумисне замовчували ревні борці з «буржуазним націоналізмом», підходячи тенденційно і однобоко до висвітлення історичних подій цього періоду. Фашизм проводив політику геноциду. Тільки на території Івано-Франківської області за період гітлерівської окупації було розстріляно 223920 громадян. На роботи до Німеччини примусово було вивезено протягом 1942—1944 p.p. з України близько 2 млн^ чоловік.
Сотні тисяч українців томились у концтаборах за колючим дротом. У вересні 1942 р. у концтаборі Освєн-цім було замордовано двох братів С. Бандери — Олексу і Василя. Така жорстока окупаційна політика викликала на Україні загальне обурення і збройний опір населення.
Радянська історіографія всупереч історичним фактам замовчувала про антифашистську боротьбу оунівців, а лише відображала військові дії партизанських з'єднань М. Попудренка, С. Ковпака, О. Сабурова, О. Федорова та ін. Якщо проаналізувати численні документи і матеріали, то погляд на цю проблему необхідно кардинально змінити.
Для підтвердження використаємо документ «Постанова II Великого збору ОУН (березень 1944 р.). У ній — курс на вироблення ряду заходів, щоб спаралізувати підступні заміри гітлерівської Німеччини. На Лем-ківщині, Посянні, у Львові формувалися похідні групи бандерівців та мельниківців (не зважаючи на серйозні фракційні незгоди та на арешти їхніх лідерів, що опинилися в німецьких концтаборах). Майже всі вони були винищені. Так, з трьох бандерівських груп лише південна трималася довше, а її керівник М. Климишин відбувся ув'язненням, тоді як Д. Мирона-Орлика (керівника північної групи, гестапівці замордували в Києві, повісили й М. Лемика, який очолював східну. Така ж
доля спіткала і мельників, зосереджених переважна у Києві.
Осередком збройного опору спершу стали Волинь І і Полісся, терени, які стратегічно підходили для nap- I тизанських дій. Від самого початку німецько-більшови- Ш цького конфлікту тут діяли партизанські відділи «По- І ліської Січі» під проводом Тараса Бульби-Боровця, що- І воювали проти більшовицьких військових частин, які Ш залишились поза фронтом. У листопаді 1941 р. німецька І адміністрація домагалася припинення діяльності «По- І ліської Січі», однак вона не склала зброї і влітку 194? І відновила активні дії, під зміненою назвою Українсь- Я кої Повстанської Армії (УПА). Ш До речі, мельниківці вважають, що початок бойових В дій УПА припадає на 5 серпня 1941 p., коли появились Я перші листівки, відозви за їх підписом. Прихильники! Я бандерівського напряму в ОУН твердять, що УПА Ш створена 14 жовтня 1942 р. Саме в цей день видано Я наказ проводу ОУН про формування військових від- В ділів УПА там же, на Волині. Чому Волинь і Полісся Ш стала основною базою повстанських загонів? Ш На цих територіях були найбльш сприятливі умови-Я для ведення партизанської боротьби, великі лісові ма- Я сиви, труднодоступні болотисті райони і, найголовніше, Я тут були закладені червоною армією ще до приходуя німців військові бази, склади, які вміло використеву- Ш вали повстанці для своїх цілей. Саме в цей час (восенгЯ 1942 р.) з найкраще вишколених вояків самооборонних Я відділів ОУН під керівництвом С. Бандери створено Я на Волині «Першу сотню УПА», якою командував сот-В] ник І. Перегійняк («Коробка»). Услід за нею поставаляЯ! сотні УПА в районі Колки-Степань (к-р «Ярема»), ЯМ Пустомитівських лісах (к-р «Дорош»), на Поліссі (к-ЯЯ «Остап» — С. Качинський) і в Коєм'янеччині (к-ЯІ «Крук»). Усі вони називали себе сотнями УПА. Ці фоДЯ мування, а також загони української самооборони, буяЯІ реорганізовані в УПА, головним командиром якої ствЯІ генерал Т. Чупринка (Р. Шухевич). Кількісний склаЯ! УПА — приблизно 220—300 тис. чоловік. Щодо сІнНІ ціального походження збройних формувань, то селяни становили біля 90, робітники 5—7%, інтелігенція 2—3 * відсотки. Ці факти спростовують намагання радянських \ істориків показати українських повстанців як зграю відщепенців і буржуазно-поміщицьких елементів.
Цікавою сторінкою діяльності УПА було єднання для спільної боротьби проти гітлерівців і більшовиків, представників
