Методи, прийоми, засоби навчання української мови в школах краю

Проблема методів навчання постійно знаходиться серед актуальних проблем дидактики. Тільки в останні роки їй присвячені дослідження В. Вихрущ, Т. Завгородньої, Г. Лемко, О. Пацалюк та ін.

Важливими чинниками, що сприяли розвитку теорії методів навчання української мови в Галичині в другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст.. були: боротьба за право українського народу вчитися рідною мовою на рідній землі; розвиток прогресивних ідей зарубіжної педагогічної думки; формування, на основі звичаїв і традицій, національної освітньої системи; зміна статусу української мови як навчального предмету (спочатку вона була вільним предметом, згодом її перевели у розряд відносно – обов’язкових, тобто факультативних занять, а з 1850 –х – до обов’язкових для народних шкіл); посилення розвитку освітнього та культурного життя, створення українського культурно – освітнього товариства «Просвіта»; інтенсивний розвиток педагогічної преси («Батьківщина», «Діло», «Учитель», «Газета школьна», «Школьна часопись», «Наша школа» та ін.), що дозволило публікацію порівняно великої кількості матеріалів, де автори статей, за відсутністю урядових документів, на основі власного досвіду визначали форми найбільш придатні для вивчення певного розділу мови, які методи є найбільш ефективними для вивчення даної дисципліни.

Результати дослідження свідчать, що вже в другій половині ХІХ ст. галицькі педагоги працювали над розробленням основних категорій дидактики. Зауважимо, що значна частина їх наближена до сучасного трактування. Так, в більшості публікацій педагогів-галичан метод трактується як спосіб діяльності вчителя й учнів. Покажемо це на прикладі публікації зі “Шкільної часописі”, автор якої підписався М.Г. Виходячи з того, що головною метою навчання є просвіта й християнська освіта, М.Г. доводить необхідність вибору “доброї методи”, тобто навчального методу, без якого неможлива якісна освіта.

Виходячи з власного досвіду, М.Г. пропонує наступні шляхи опанування методами навчання: 1) постійне спілкування з досвідченими педагогами; 2) часте відвідування тих шкіл, у яких використовують ефективні методи навчання; 3) спостереження за тим, як методи впливаютььь на формування особистості; 4) досконале знання свого предмету. Для цього слід також ознайомитися з “правилами науковими”, бо лише знання цих правил дає можливість підібрати правильний навчальний метод (М.Г. ????????????????? народной // ШЧ.- 1865.-Ч.23.-Р.І. – с. 98-99.). Ймовірно, трактовані автором “правила наукові” – це, в сучасному розумінні, прийоми навчання, які розкривають чи доповнюють спосіб засвоєння матеріалу, що виражає даний метод.

Невідомий автор Р.З. (ймовірно, Роман Заклинський – М.Т.) пропонував використовувати при вивченні української мови різні типии завдань. Наприклад, 1)переписування з книжки;. 2) диктанти; 3)написання з пам’яті попередньо вивчених віршів; 4) граматичні вправи; 5)короткі описи, наприклад, классу, школи, тварин і т.д. 6) переклад из інших мов (у 3 кл. –з польської, а у 4 кл. – з німецької); 7)перероблення поезії на прозу; 8) описи будинків (наприклад, церкви, школи), явищ прироли, географічних спостережень, результатів подорожей; 9) листи до різних людей [Р. З. Задачи гшраматичн для рулдькіх школ // Учитель. – 1889. – Р.1.– Ч.11. – С.166-168].

Основним завданням учителя О. Барвінський вважає досягнення розуміння. Яке може бути: а) загальне, тобто розуміння змісту або мови, і б) граматичне, або розуміння щодо форми. Для розуміння змісту О. Барвінський пропонує такі вправи: 1) механічне читання з попереднім поясненням; 2) зразкове читання вчителем; 3) усне переказування змісту; 4) запитання та виявлення розуміння учнями; 5) виразне читання; 6) дослівне вивчення і далі вільне виголошення. Далі педагог пропонує такі письмові вправи: “оповіді” (після читання, пояснення вчителя, заміни складних речень простими учні переказують зміст, а далі самостійно записують у зошит); “легенькі описи” (учитель повинен використовувати матеріал із реального життя. Ці два види вправ при потребі вчитель може чергувати. Далі від таких описів можна перейти до описів, наприклад, хмар, повені, й т.п.); “образні описи” (на основі поетичних творів). На найвищому ступені пропонує для письмових вправ використовувати матеріал із практичної стилістики (Барвінський О. Яке призначенє має читанка вь народной школъ, и якъ нею треба користуватись// Учитель. – 1889. – Р. І. – Ч. І. – с. 19-22; Ч. 3 і 4. – с. 39-42. – с. 19,42).

Вивчення джерел засвідчує, що в другій половині ХІХ ст. педагоги великому значенню надавали такому методу, як бесіда вчителя з учнями, оскільки “живе слово, бесіда входить глибоко до душі і єсть тим здоровим і хорошим зерном, що приносить багаті плоди. Єго не заступлять ніякі книжки” (Н. Гадки про вихованє // Учитель. –1890. – Ч.1. – с. 5-7. – с.7).

Як бачимо, враховуючи індивідуальні та вікові особливості учнів, для досконалого вивчення рідної мови педагоги намагалися підбирати різні за типами та складністю завдання, використовуючи різні методи навчання.

Шкільні статути, навчальні програми, а також публікації в пресі вимагали від майбутніх вчителів досконалого знання дидактичних основ української мови – принципів, методів, прийомів, засобів а також методики її викладання. Наголошується на великому значенні поєднання теорії з практикою, самоосвіти (Причинок до практичного образовання народних вчителів // Учитель. – 1890. – Ч. 5. – С. 72-74. – с. 72).

Період 20-30-х років ХХ ст. – час відкритого ополячення українського шкільництва. Галицькі педагоги розуміли, що у досягненні мети української школи, вихованні людини на "здатного, чинного творчого громадянина" визначну роль відіграє як зміст матеріалу, його об’єм, так і « методичний процес, як продукт спільних зусиль учителя й учнів» [Кузьмів Я. письменні вправи в народній