Тому саме на початку 1920-х років, коли процес навчання розглядався як взаємодія учителя й учня, постала проблема пошуку нових методів що сприяли б активному заохоченню учнів до вивчення української мови та літератури. У міжвоєнний період галицькі дидакти, намагаючись постійно розробляли методики викладання української мови, старалися використати різноманітні найновіші методи навчання.

Метод ("метода"), на думку відомого педагога Дениса Петріва, є основою навчання [Петрів Д. Основи навчання // Шлях виховання й навчання .– 1928. – Ч.1. – С. 13-15]. "Під поняттям метода, — писав В.Бень, — розуміємо порядок, в якому відбувається навчання і спосіб навчання (хід і форма). Інакше кажучи, методою називаємо плянову і доцільну працю вчителя, сперту на льогічному і як слід продуманому заложенню" [Бень В. Що важливіше: метода чи вислід праці // Учительське слово. – 1938. – Ч.3. – С.24].

Аналіз методики викладання укр. мови в середніх школах краю у досліджуваний період засвідчив, що багато сучасних дидактичних ідей мають глибоке історичне коріння. Так, поряд з догматичними методами, які вимагали механічного запам’ятовування, співіснували й методи, спрямовані на розвиток ініціативності, самостійності учнів. Поряд з цим, часто використовували і метод евристичної бесіди.

З метою підготовки учнів до навчання у вузах в старших класах гімназій практикувалася така форма занять, як лекції.

У 20-ті роки ХХ ст., коли так загострилася боротьба проти тільки книжкового і вербального навчання та посилилися вимоги до розвитку самостійності учнів, евристичне і пошукове навчання значно розвивається. Згідно з цією методикою, вводилися нові способи навчання, які наближували його до життя. "Виклад і питання усе є тут привілеєм учителя, як до тепер, частіше є це право ученика. Понад усім царить тут лябораторійна форма... Займаючий виклад, виразна праця, самостійність, радість і бадьорість" [Макух М. Становище вчителя в питаннях традиційного і реформі стичного руху в вихованні й освіті // Шлях виховання й навчання .– 1929. – Ч.10. – С. 21-24,с. 22].

У першій половині 30-х років проглядається схильність до теорії діяльності, на основі якої грунтовні знання і навички дитина може здобути тільки "пересвідченням у тому, що вона сама дасть собі раду, що власними зусиллями зуміє побороти труднощі" [Сальоні Ю. Нарис методики української мови // Українська Школа. – 1933.– Ч.3-5, С.47-52, с.50]. Саме тому значне місце в навчанні української мови відігравали практичні методи роботи. Так, дітям пропонувались вправи на говоріння і писання, написання рефератів; значна увага приділялась виконанню домашніх завдань.

Одним з поширених методів викладання української мови був, як зазначає І. Стражнікова, діалогічний. Хоча в той час не використовувався саме цей термін, а його замінювали словами: “балачки”, “гутірки”, “розмови” тощо. Так проблемам методів навчання дітей правильної вимови присвячена збірка методичних порад-вправ Іванни Петрів "Діти говорять: Наука мови й вимови"[Петрова І. Діти говорять: Наука мови й вимови" // Методика і шкільна практика. Додаток до Шлях виховання й навчання. – 1936. – Ч.1. – С. 6-11; Ч.2. – С.23-31; Ч.3. – С.33-36; Ч.4. – С.41-50; Ч.6. – С. 57-64].

З метою вироблення "мови в слові" <зв'язне мовлення — М. Т.> галицькі вчителі використовували такі вправи, як " балачки, гутірки, довільні розмови, обсервація <спостереження — М.Т..> та на її тлі розмови, описи образів, надавання заголовків (назв) образкам, збірне оповіданн, оповідання на тлі пережитої дійсності, описи, звіти з особистих помічань, звіти з прочитаних лєктур, зміст лєктур, пляни читанок або лєктур, промови, дискусії, характеристика осіб тощо." Для вироблення навичок письма у галицькому шкільництві використовували: завдання з техніки писання, орфографічні та стилістичні вправи, шкільні задачі та ін. [В. Б. Як часто писати би шкільні вправи? // Учительське слово. – 1938. – Ч.2.–С.16].

Навіть при вивченні віршів напам’ять, І. Петрів радила все ж вести розмову з дітьми. За її переконанням, висловами дітей треба так керувати, щоб підхопити етичний і виховний момент вірша, розвинути провідну думку, викрити бажання автора, якщо треба, то пригадати історичні події тих часів і т.п. В часі розмови наступає духове облекшення” [Петрів І. Навчання віршів у VІІ-клясі народної школи // Методика і шкільна практика. Додаток до “Шлях виховання і навчання”. –1935. – С.131-135., с. 132].

Використання цього методу вимагало принципової уваги до стилю спілкування в народній школі. Саме стиль ставав основою нових способів навчання при викладанні найрізноманітніших предметів. Тому, на думку багатьох авторів, слід приділяти більше уваги на уроках рідної мови розвитку стилю спілкування, бо він є "часткою науки рідної мови, її цвітом і вінцем". Як писав А.Домбровський, навчити дітей стилю мовлення і спілкування можна способами порівняння, узагальнення, логічним обгрунтуванням своїх думок з допомогою логічного оформлення мислення [Домбровський А. наука стилю в народній школі // Шлях виховання і навчання. –1928. – Ч.4.–