Визнання серед сучасників – найкоротший шлях до переслідувань. Випробування випадають на долю тих особистостей, які відрізняються особливою внутрішньою силою та інтелектуальною мужністю. Це і є “перевірка на дорогах”. Сталася вона незабаром і з Миколою Кулішем.

“В июле 1918 г. при гетманщине был арестован и заключен в тюрьму, где находился до ноября”, - зазначав він в автобіографії. За іронією долі майбутній драматург опинився у тій самій в’язниці, що її збирався гуманізувати й віддати землякам для цивільних, виробничих потреб. “Начальником тюрми був українець, він любив Миколу й намагався полегшити йому перебування в тюрмі: він дозволяв нам побачення без охорони”, - писала у мемуарах Антоніна Куліш. Прагматизм нової влади призвів до того, що М.Куліш знайшов собі корисну справу й за гратами: він почав упорядковувати тюремну бібліотеку, що позначилося на поліпшенні його морального самопочуття.

П’ять місяців першого ув’язнення (два інші сталися за радянської влади) не змінили його політичних орієнтирів. В автобіографії письменник далі пише: “В период украинской Директории по настоянию алешкинского социалистического блока (большевиков, меньшевиков, эсеров) был проведен членом Алешкинской городской управы”. Він залишається соціально дієвою і конструктивною людиною, як і в усьому подальшому житті. Політичні питання набувають для нього значної ваги. Куліш-політик вважає, що від того, наскільки успішно вони будуть розв’язані, залежить найближче майбутнє Таврії та України.

Аналізуючи “добільшовицький” період у діяльності Миколи Куліша, треба наголосити на таких моментах.

Він був відомою громадсько-політичною постаттю в Дніпровському повіті Таврійської губернії, мав певне визнання як ватажок лівих сил Таврії, виступав від їх імені. Особливо вагомою була його роль як об’єднувача споріднених політичних кіл. Він прагнув до об’єднання сил соціаліс-тичного напрямку й докладав чимало зусиль до створення союзу лівих партій. Куліш-громадський діяч був людиною політичного діалогу й консолідації мікро- й макросуспільства на соціалістичних засадах.

До партії більшовиків Микола Куліш вступив у липні 1919 року. Йому імпонувала у ній та течія, що ставила за мету побудову духовно й матеріально розвиненої України, активний розвиток української культури, мови, мистецтва. Його зацікавила та політична платформа в більшовицькому русі, у якій на той час була виразно репрезентована національна перспектива діяльності.

Тоді ж, у липні 1919-го, в період активізації національно-громадянської війни, Куліш знову починає перейматися військовою справою, керуючи у Херсоні формуванням Дніпровського селянського полку. Давалася взнаки підготовка часів першої світової війни. Ініціатором створення цього полку був сам майбутній “драматург світового масштабу” (Юрій Смолич). Антоніна Куліш розповіла про цю сторінку в житті свого чоловіка так:

“Другого дня вранці (після евакуації з Олешок під натиском білої армії – Я.Г.) Микола скликав евакуйованих чоловіків і звернувся до них із закликом оборонятися своїми силами, кажучи, що ніхто їм війська дати на допомогу не зможе, бо в самому Києві ідуть бої, а війська обмаль. Так почав Микола організовувати полк, у який записалося 1500 осіб різного віку; всі вони охоче підпорядковувалися організаторові, називаючи його “батьком полку”. Микола назвав цей полк Першим Українським Дніпровським. Йому самому було тоді 26 років, а “сини” цього “батька” були здебільшого бородаті дядьки.

Цей Перший Український Дніпровський полк розмістився в казармах на передмісті Херсона, що називалося Воєнне, - продовжує згадувати у Філадельфії Антоніна Куліш. – Там були колись військові школи й казарми; у революцію все це стояло розбите й порожнє. Треба було дістати для полку хоч якихось уніформ, білизни, харчів. Микола гаряче взявся до праці. Казарми почистили, продезинфікували, дістали ліжка, харчі, стали збирати в Херсоні зброю, залишену німцями й греками. Зібрали трохи рушниць, ручних гранат, кулеметів.

Микола зорганізував військову управу, провадив навчання. Роботи було багато, а помічників мало”.

Стали у нагоді адміністративний, ораторський та керівний досвід, набутий раніше, під час олешківської діяльності, та неабиякий організаторський авторитет.

Люди завжди йшли за Кулішем. І у міському училищі та прогімназії, коли він висловлював літературно-мистецькі ідеї та їх підхоплювали ровесники, і на фронті, де до нього, офіцера, прихильно ставилися солдати, і на терені творчої діяльності, коли опікувався турботами ВАПЛІТЕ і брав участь у літературних полеміках.

1919-й та 1920-й роки М.Кулішем майже повністю віддані військовій справі. Людина сміливої вдачі, він постійно знаходився на передовій воєнних та невоєнних битв. Зі створеним ним “полком участвовал в боях против деникинцев, начиная от Херсона, Николаева и до Киева”, - писав він в автобіографії. А на меті була Україна – культурна робота в ній і розвій демократичних форм життя, ствердження національних пріоритетів і піднесення українського мистецтва, у яке він незмінно вірив і яким марив займатися.

Наприкінці 1919-го року Микола Куліш одержує ризиковане завдання, про яке, характеризуючи свій революційно-національний шлях, повідомляє стисло, у чіткій військовій манері: “В ноябре 1919 года был командирован полковой ячейкой в тыл белых для формирования повстанческих ревотрядов. Пешком прошел Киевскую, Волынскую, Подольскую и Херсонскую губернии” (з автобіографії).

Його дружина подала цей факт у принципово іншій інтерпретації. Вона писала, що, коли червона армія залишила Херсон і почала відступати, то їхня розлука з М. Кулішем виявилася дуже довгою – у десять місяців. З цього вона зробила таке резюме: “Але довго він не міг витерпіти розлуки з нами (дружиною і двома дітьми, Володимиром і Ольгою – Я.Г.). Щоб побачитися або принаймні довідатися щось про нас, Микола добровільно зголосився ніби до розвідки. Разом із своїм колишнім секретарем Григорієм Єрмаковим