РЕФЕРАТ

на тему:

“Українські Січові Стрільці”

В історію українського народу Українські Січові Стрільці вписали нев’янучої слави сторінки. Дві з них вікопомні. Перша полягає в тому, що січові стрільці стали заключним акордом епохи галицько-українського відродження. Друга – своїми невтомними військовими змаганнями вони возвели величну споруду: незалежну державу, ім’я якої Західно-Українська Народна Республіка. Що дає нам підставу на такі твердження?

Без екскурсу, безумовно ескізного, у глибину століть, відповіді на це питання не досягти.

---

Про яке відродження йде мова? І тут виникає перша історична віха: розпад Галицько-Волинського князівства. В 1340 році польські війська, очолювані королем Казимиром, загарбують Львів, ще через 9 років над усією Галичиною на довгі 423 роки встановлюється польське панування. Послідовна цілеспрямована політика полонізації і окатоличення привела в кінцевому підсумку до зникнення поняття української нації на терені Галичини, до перетворення українців в етнічну групу. На нашу думку, саме Берестейська унія 1596 року (ініціатори К.Терлецький і І.Потій) врятувала український народ Галичини від самоліквідації і стала тим центром консолідації, завдяки якому з етнічної групи стало можливим збереження і православної. Можливо, Берестейська унія і привела до розколу в самому українському народові (ще живучі в пам’яті ярлики типу “западенці” і “східняки”), але це той розкол, який в умовах полонізації, повторюємо, став необхідною реальністю збереження всієї нації. Правобережні українці не зполонізувалися, а лівобережні українці не зрусифікувалися.

Можна погоджуватися або не погоджуватися з таким трактуванням, але впродовж століть “польські ночі” етнічна група українців Галичини складалась з двох верств: духовенства і селянства. Якісно нові зміни, як це видно сьогодні, в українському етносі почалися з 1772 року після Першого поділу Польської держави. Природно, передовсім на них відгукнулося духовенство, відкриттям в 1783 році греко-католицької духовної семінарії. Через відсутність незалежної, матеріально сильної і свідомої інтелігенції роль проповідника народу взяли на себе греко-католицькі священики. Їм належить пошук і вибір шляху відродження, саме вони стали першими на обраний шлях.

“Українці прийшли під Австрію не як нація, або бодай її частина, але як сіра, прибита етнографічна маса, що в тяжкій, довголітній панщизняній неволі утратила свої провідні верстви – шляхту, міщанство – і лишилась з одним духовенством. Але і воно стояло на дуже низькім освітнім рівні. До вищого рівня не допускала його польська шляхта, як пануючий елемент у Польщі, бо не бажала, щоби при його помочи українське селянство зрозуміло, що й воно має людську подобу. Бажаючи витворити з такої маси новочасний народ, треба було зачинати з елементарних річей, від азбуки й від науки читання та писання. Чи ж дивно, що при таких відносинах треба було цілого століття дрібної. упертої, але конечної праці, поки прийшов процес ферментації і сформувалася новочасна, хоч і не дуже сильна, українська нація” (В.Гнатюк “Наукове Товариство імені Шевченка у Львові”, ЛНВ, річник ХХIV, ХХХVІ, кн. І, 1925). А почалася ця праця з 1818 року, коли 25 січня цісарською постановою дозволено “науку релігії дітей греко-католицького обряду в Галичині і в злученій з нею тоді Буковині вчити українською мовою”.

І вже через 19 років заходами греко-католицьких священиків М.Шашкевичем, І.Вагилевичем і Я.Головацьким в Галичині вийшла перша українська книжка-альманах “Русалка Дністровая”. Ефект був приголомшуючий, реакція властей миттєвою: за правопис і народну мову увесь тираж (1000 примірників) був конфіскований. Але зерна в родючий грунт було висіяно й освячувались постійно проповідником галицьких українців – ректором духовної семінарії о.Гр.Яхимовичем.

Великі надії українців Галичини пов’язували з революцією 1848 року. Вже у 1852 році появився перший підручник – українська читанка В.Ковальського. Але свобода, яку несла революція, швидко закінчилась: Австрія знову повернулась до абсолютизму. Цей поворот у 1851-1860 роках спаралізував повсталу українську інтелігенцію, одна частина якої самоусунулась від активної громадської праці на ниві українства, а друга прийняла орієнтацію “на Москву”. Так зародилось на Західній Україні “москвофільство”, чим в котрий раз розкололо галицьке українство на нові два войовничі табори. На сторону москвофілів перейшли й Я.Головацький і В.Ковальський.

Ускладнило українське відродження і виникнення першої (1834 р.) та другої (1859 р.) “азбучних воєн”, пов’язаних з боротьбою української громади проти переводу української мови і української школи на латинський шрифт.

У ситуації. що склалася, проблему національного відродження бере у свої руки Львівське товариство “Руська бесіда”, що виникло в 1861 році заходами Ю.Лаврівського. Це товариство поляризувалося за віковим цензом: з одного боку “старорусини”, з другого – молоді “народовці”. Якщо перші в основному дискутували проблеми нації, то молодь вважала головним роботу серед народу. Тому останні почали організовуватись по гімназіях у так званих “громадах”, а потім довкола журналів “Вечорниці” (1862 р.), “Мета” (1863 р.), “Нива” (1865 р.), “Русалка” (1866 р.), “Правда” і “Русь” (1867 р.).

Нагромаджений літературний досвід народовці потім перенесли в суспільно-політичну діяльність. Відправним для невпинного поступу національного відродження став 1867 рік, коли у Львові виходить перше галицьке видання Шевченкового “Кобзаря”. В 1868 році у Відні виникає товариство українських студентів “Січ”, засновником якого став Анатоль Вахнянин, а продовжувачем О.Терлецький. 8 грудня цього ж 1868 року у Львові заходами А.Вахнянина і Ю.Романчука постає товариство “просвіта”, основне завдання якого полягало в поширенні просвіти серед українського народу Галичини. З 1877 року регулярно до народу йшов журнал “Письмо з Просвіти”.

Українське студенство утворило товариства “Академічна бесіда” (1870 р.), “Дружній лихвар” (1871 р.).

Сформована в 60-х роках українська творча і