недоторканість приватної земельної власності.

Власниками вотчин були князі, бояри, церква. Перші відомості про княжі

домени відносяться до Х ст. Про їх наявність свідчить «Правда

Ярославовичів» (70-ті рр. XI ст.) В історичних джерелах згадки про боярське

землеволодіння з'явилися в другій половині XI ст., але зародилося воно,

очевидно, значно раніше. Після прийняття християнства держава виділяла на

церкву десятину з данини, судових і торгових мит. З другої половини ХІ-ХІІ

ст. є відомості про церковно-монастирське землеволодіння.

В історичній літературі однозначної оцінки процесу феодалізації України-

Русі немає. Існують різні погляди на час завершення генезису феодалізму.

Частина російських і українських сучасних істориків вважає, цю Київська

Русь була феодальною державою, тобто XI ст. - час «Руської правди» і

«Правди Ярославовичів» - знаменував перехід до класичної його форми. На

основі порівняльного методу роблять спроби довести існування на Русі

васально-сеньйоріальної системи західноєвропейського зразка, обгрунтувати,

що переважали земельні надання, близькі до бенефіції, а вотчина була

недостатньо розвинена.

Західні вчені розглядають Київську державу як самобутню соціальну систему,

мотивуючи свою точку зору відсутністю або нерозвиненістю центрального для

феодалізму інституту васальних відносин, наявністю вільного селянства та

більшою, у порівнянні із Заходом, роллю міст і торгівлі у життєдіяльності

Київської Русі.

В історіографії поширена, також концепція, згідно з якою феодалізм склався

у період феодальної роздрібненості (середина XII ст.). У Галицько-

Волинській державі васально-сеньйоріальні відносини вже панували.

Ряд дослідників твердить, шо в Княжу добу (IX - перша половина XIV ст.)

феодалізм існував у вигляді державної системи.

Вона характеризувалася підвищеною роллю князівської влади, що розвивала

економічні відносини. На Їхню думку, вже в XII ст. - першій половині XIII

ст. склався двочленний князівський васалітет. Київський князь роздавав

землі удільним князям. Ці володіння мали бенефіційний характер, належали не

князю, а уділу, яким він управляв, їх власник зобов'язувався нести службу

на користь київського князя, не мав права передавати волость у спадок і

відчужувати її без згоди київського князя. Цілий ряд учених визнає, що

феодалізм в Україні утвердився за литовських часів.

Генезис феодальної земельної власності був складним довготривалим

історичним процесом. Період XII - першої половини XIV ст. характеризувався

зростанням феодального землеволодіння, пануючою формою якого була вотчина.

Основна частина землевласників складалася з князів, бояр, церкви і

монастирів. Князь був володарем усієї державної землі, але фактично

розпоряджався лише власним доменом. Про їхні розміри точних відомостей

немає.

Землеволодіння бояр, що називалися у джерелах «селами», за походженням були

князівським наданням, успадкованим, купленим. Маєтності бояр зростали за

рахунок захоплення общинних і селянських земель. Боярство поділялося на

групи; «луччі», «великі», «нарочиті» і малоземельні, дрібні. Економічно

сильним було боярство Галицько-Волинського князівства. Зачас з середини XII

-до середини XIII ст.літописи згадували понад 60 боярських імен. Бояри

Володислав, Судислав, Доброслав захопили частину Галицької землі й не

визнавали влади князя Данила.

Існувало умовне землеволодіння, що в Україні називалося «державою».

Князівські та боярські вільні слуги отримували його за відбуту службу або

за умови служби. Князь Данило Галицький, зайнявши Галицьку землю, «роздав

городи боярам і воєводам».

Швидко зростало церковне і монастирське землеволодіння, в основному за

рахунок князівських і боярських земель. Так, князь Ізяслав (кінець XI ст.)

подарував Києво-Печерському монастирю сусідню гору. Князь Ярополк (80-ті

роки XI ст.) передав у власність монастиря три волості: Небльську,

Деревську, Луцьку. Дочка його заповіла монастирю 5 сіл. Князь Володимир

Василькович заснував монастир Апостолів у Володимирі на Волині та надав

йому с, Березовичі. Багатьма селами і м-Полонним володіла Десятинна церква-

Значні земельні володіння належали єпископам. На відміну від світського

землеволодіння землі церковних феодалів не ділились і не передавались у

спадщину. Це зумовило посилення могутності й багатства церкви. Вона

збільшувала свої володіння шляхом купівлі та обміну, а також експропріації

общинних земель. Руська православна церква перетворилася у могутнього

землевласни ка.

Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у

поземельних відносинах. Виникла і поступово зростала земельна власність

литовських, польських, угорських, молдавських феодалів.

,\іале власне господарство, двір, майно або були безземельними.

Безправними були так'зваш невільники - раби (холопи або челядь княжої

доби). Вони не мали громадянських прав, майна. Джерелами холопства були

війна, продаж при свідках, шлюб з холопкою, втеча закупа. Церква сприяла

покращенню становища рабів, їх відпущенню на волю і переходу до категорії

«задушних людей», записаних на «спомин душі». Ізгоями вважали людей, які з

різних причин вийшли з тієї групи, до якої належали, але не вступили до

іншої (звільнені холопи, збанкрутілі купці, князі без землі, сини

священиків, які не навчилися грамоті).

ІУ добу раннього феодалізму основною формою експлуатації селян була

данина (полюддя» а°о повоз). Селяни виконували ряд повинностсй: давали

підводи, доставляли озброєних воїнів, будували й ремонтували фортеці,

мости, дороги. З розвитком феодальних відносин данина почала

перетворюватись у феодальну ренту - економічну реалізацію земельної

власності. На державних землях, де не було різкої грані між державною і

князівською власністю, рента і податок зливалися. На землях світських і

духовних феодалів селяни відробляли ренту, сплачували податок державі й

водночас відбували різні повинності на користь феодала та держави. Відомі

три форми ренти: відробіткова, натуральна, грошова.

Економічною основою селянського господарства був даір -дим. Розмір

індивідуального селянського землекористування дорівнював у середньол^у

одному «плугу», що був одиницею оподаткування і становив близько 15 га

землі. 10.- 15 димів, переважно родичі, об'єднувалися в дворище. З часом до

складу дворищ вступали чужі люди, які, залежно від майнового стану, ставали

або рівноправними членами - «потужниками», або потрапляли в залежність від

хазяїв дворищ. Їх називали підсусідками, «половинниками», «дольниками».

Землі дворища складалися з ділянок - димів, що були розкидані у різних

місцях і періодично перерозподілялися. Існували й дрібні господарства і

менша одиниця оподаткування - «рало». Дворища входили до складу громади

(сільської общини), на чолі якої стояв отаман, обраний на вічі, і яка мала

власний «копний» суд.

Землі общини належали феодалу або державі, їх поділяли на орні й сіножаті,

що перерозподілялися, випаси, ліси, річки, власні селянські господарства.

За користування землею